Читать онлайн книгу "Смерть Юди"

Смерть Юди
Роман Іванович Іваничук


Роман Іваничук. Зiбрання творiв (Фолiо) #18
Роман Іваничук (1929—2016) – вiдомий украiнський письменник, лауреат багатьох лiтературних премiй, серед яких Нацiональна премiя Украiни iм. Т. Шевченка. У його творчому доробку близько двадцяти iсторичних романiв, якими письменник заповнював бiлi плями в нашiй iсторii. Р. Іваничук розширив жанровi межi iсторичного твору, вiдкривши перед читачем минувшину, що активiзувала нацiональну пам’ять. Героi повiстей «Євангелiе вiд Томи», «Ренегат» та «Смерть Юди», що увiйшли до цього видання, вирiшують, кожен по-своему, проблему добра i зла в душi людини, намагаючись знайти вiдповiдь на одвiчне питання: що е iстина? Це стосуеться й апостола Томи, що написав свою правду про Сина Божого; i Ренегата, який, зрадивши батькiвщину, втратив не тiльки свое iм’я, але й душу; i художника Савояра, котрий у Львовi напередоднi Другоi свiтовоi вiйни створюе картину «Тайна вечеря»…





Роман Iваничук

Смерть Юди

Триптих повiстей



© Н. Р. Іваничук (правонаступниця), 2020

© Н. Л. Бiчуя, В. В. Габор, Н. Р. Іваничук, упорядкування, 2020

© В. В. Габор, примiтки, 2020

© М. С. Мендор, художне оформлення, 2020


* * *




Євангелiе вiд Томи

Апокриф


Хай той, що шукае, не перестае шукати, доки не знайде; вiн буде вражений, коли знайде.

    Євангелiе вiд Томи




І


Десятого дня мiсяця ава[1 - Серпня.] 70-го року по рождествi Христа прибився до Кумранського узгiр’я апостол Тома, прозваний Невiрним. Залишивши назавжди Єрусалим, якого в цей день уже пiд сонцем не було, – волали до Бога про помсту лише роззявленi пащi руiн i осквернював небо трупний сморiд, – заходив вiн у наймертвотнiшу мiсцину Юдейськоi пустелi, яка випiкала iз глею кремiнь, з мертвоморськоi води – чорнi смолянi брили, а iз звичайних людей – пророкiв; вибитий з сил плачем на руiнах i пекельною спекою допадав до печери Вадi-Кумран, щоб завершити в нiй свiй апостольський путь i стати п’ятим евангелiстом, оскiльки четверо його попередникiв на пробу сумнiвам iсторiю не ставили, тож i не у всьому доходили iстини, до того ж спраглi посiсти пiсля своеi смертi щонайближчi мiсця бiля Вчителя, непотребну хвалу воздавали Вiчному, заслоняючи нею суправднiсть.

Завершивши трилiтню науку в Ісуса з Назарета i справдивши для себе його богочоловiцтво дотиком перста до ран, вiдбув Тома Невiрний довголiтню мандрiвку в Орiянський край, напросившись у супутники Андрiевi Первозваному, i, посiявши серед слов’янського народу зерна новоi вiри, повернувся на рiдну землю доживати вiку, та не знайшов спочинку: над Юдеею сповнювалось одкровення Йоана Богослова, й увiч переконався Тома в незмiннiй жорстокостi найвищого Божества, яке колись в iпостасi Яхве перемiнило грiшнi мiста Содом i Гоморру в сiрчане Мертве море, а нинi iм’ям Сина Божого, на землi милосердного, на небi ж ожорсточеного муками земними, спустошило столицю Юдеi, за муки Христовi провинну.

Тома покинув руiни Єрусалима й подався в пустелю, яка вiдвiчно сприяла живучостi вiри, духа й забобонностi юдейськоi: на моавськiй вершинi Нево, що височить над схiдним краем рудих пiскiв, спочив Мойсей, уздрiвши обiтований край; у долинi пересохлого Кедрону постив сорок днiв Ісус Христос, готуючись до божественного чину й гартуючи свiй дух перед сатанинською спокусою на горi Дук; тут волав Йоан Предтеча, вимагаючи в Єгови права на первохрещення, яке мало явити Месiю; а ще кожен, хто йшов на випробування в пустелю, знав i те, що Кумранськi гори досягають своiм кряжем Шеону – пiдвалiв космосу, де живуть душi злих людей, якi втратили колишню славу, й знесиленi тiнi жорстоких тиранiв, i витае тут темний демон пустелi – спокусник Азазель.

Осiнить дух Божий на Кумранському безлюддi i Тому, скупа земля нагодуе його диким медом i сараною, воду дасть вiчне ерихонське джерело, з якого напився Ісус Навин, увiйшовши з гебреями в землю Ханаанську, печера стане йому житлом, папiрус дiстане у есеiв, що живуть праведним братством на захiдному березi Мертвого моря в оазi Ен-Гаддi, – i поки прийде смертний час, напише Тома свою правду про добу Сина Божого. Може, колись шукачi iстини знайдуть сувiй П’ятого Євангелiя в печерi Вадi-Кумран i прочитають свiдчення дванадцятого апостола, на якого не зiйшов Святий Дух десятого дня пiсля Христового вознесiння з причин Томиного невiр’я.

…Землероби з Ездрелонськоi долини, що навiть у серпнi зеленiла продовгуватою тацею мiж Генiсаретським озером i Каною галiлейською, – Тома i його вiтець викохували у своему саду цитрини, помаранчi й мушмулу, а на клаптику поля вирощували ячмiнь i жито. Працювали тяжко, сплачуючи непосильнi податки римському намiсниковi, i разом з усiм гебрейським людом терпеливо очiкували явлення Месii. Хлiб належав для домашнього спожитку, i ним займався батько; садовий же продукт спродував син, тягнучи за собою вiзок з фруктами до рибальських селищ над Генiсаретське озеро, а деколи запрягав Тома в повiз осла й добирався на торги аж у Кiнерет, Тверiю або Капернаум, де вряди-годи зустрiчався з есеями, якi приходили з Юдейськоi пустелi в цi мiста за харчем, i захоплено прислухався до iх проповiдей. Праведнi братчики називали себе йоанiтами й розповiдали про Йоана Хрестителя, який водою змивае з людей грiхи в рiцi Йорданi, й називали його месiею. Тома не раз i заночовував у станi есеiв, прагнучи пiзнати книжнi науки про людське й Боже…

Батько й син були гордi за свiй хлiборобський промисел, в торгах дотримувалися порядностi, у них водилися грошi, й вони зверхньо ставилися до обвiтрених, нечесаних, галасливих i вiчно голодних рибалок, котрi завше сперечалися мiж собою, хвалячись один поперед одним своею належнiстю до найславнiших гебрейських колiн, й погорджували в свою чергу хлiборобами, якi за працею не мали часу докопуватися до родового кореня. Рибалки були несусвiтними скупарями, й коли одного разу якийсь iз них – рудий зi скошеними до перенiсся колючими очима, – оглянувши Томин крам, показав йому срiбного динара, Тома, здивований щедрiстю обiрванця, подався, не вагаючись i митi, зi своiм вiзком за зизооким незнайомцем до тераси пiд опуклим горбом, де сидiли бiля намету такi ж цюндравi рибалки, в яких, крiм руб’я, нiчого бiльше не було: нi снастей, нi лежакiв, анi посуду; не мали вони навiть корита, в котре можна було б висипати з вiзочка помаранчi й мушмулу.

Тома пiдозрiливо поглядав на голодрану компанiю i вже взявся було за дишло, щоб вернутися разом з вiзочком назад до озера, та в ту мить зустрiвся поглядом з чоловiком, що сидiв осторонь край намету, обхопивши руками колiна, й добрими синiми очима придивлявся до Томи.

Чоловiк мав задумане приемне обличчя, обрамлене чорною роздвоеною борiдкою; горiховоi барви волосся, за назорейським звичаем роздiлене прямим продiлом, рiвно спадало до вух, а нижче бралося хвилями аж до плечей; чоловiк пiдвiвся – вiн був високий, стрункий i вигiдно вирiзнявся серед обшарпаних рибалок, – пiдiйшов до Томи й поклав йому руку на плече. Не любив Тома панiбратства – був гордим хлiборобом – i вже напружився, щоб стенути й скинути долоню, яка поблажливо лягла на плече й поблажливiстю своею принижувала гiднiсть хлiбороба, та не змiг цього зробити: вiдчув Тома, як теплий струмiнь, пульсуючи, поплив з руки незнайомця й розлився по тiлу спокоем i тихою втiхою, яка огортае людину в очiкуваннi чогось нового, несподiваного, величного; очi незнайомця випромiнювали тепле свiтло, що м’яко окутувало Тому, мовби молодим прядивом чи то шовковим жiночим волоссям. Тома вiдчув, як пiддаеться магii цього чоловiка – аж до межi втрати себе самого, хоч iще не знав, бо не мiг знати, чим загрожуе або благодiе йому ця людина.

І враз зродився в нього протест проти владноi й незмiрно сильнiшоi особистостi; вiн таки зняв iз плеча руку, проте на хвилину, супроти власноi волi, затримав ii в долонi, наче збоявся, що контакт iз незнайомцем вмить обiрветься назавше й Тома нiколи не знатиме того, про що мiг би дiзнатися; його життя, що так несподiвано стало на порозi, можливо, великих перемiн, знову вернеться у свояси – до помаранч, мушмули, жита i ячменю, й нiколи на Томинiй дорозi нiчого бiльше цiкавого не трапиться. Вiн раптом охолов до свого звичного життя: вiдсунувся в тiнь працьовитий батько, Тома забажав вiд долi несподiванки – проте не мiг ii купувати цiною власноi гiдностi й свободи; вiн з привiтною й незалежною усмiшкою дивився на незнайомого й вiддавався йому в полон разом з усiею своею хлiборобською сутнiстю, не залишаючи, однак, поза порогом нi одежi, нi сандалiй, нi гiдностi, анi самостiйностi своеi.

– Іди зi мною, – промовив незнайомець до Томи, обняв його рукою за спину й провiв на край тераси. – Я Месiя, Томо.

– Йоан Хреститель? – спалахнули захоплено очi в Томи: скiльки ж наслухався про нього вiд есеiв!

– Я Ісус Христос, Томо. Покинь усе i йди зi мною.

Тома недовiрливо подивився на чоловiка, який назвав себе помазаником Господнiм, й вiдчув у ту хвилину, як струменить вiд нього надлюдська воля, й нiщо тепер не примусило б його зрушитися з мiсця й пiти геть.

А рибалки сполошились, бо ще нi з ким Учитель так дружньо не поводився, вiд усiх тримався на вiдстанi; хто ж це такий прийшов, що хоче стати ближче до Ісуса, нiж будь-котрий iз них?

І оточили вони колом Учителя й Тому, приглядаючись то до прибулого, то до Ісуса, вловлюючи нiмотне порозумiння мiж ними щодо рiвностi. Злосливо зорив на Тому Симон, прозваний Петром: а чи не стане легшим його важке, Ісусом дане ймення, що означало скелю, з приходом до них дванадцятого апостола? Андрiй Первозваний зверхньо поглянув на Тому, як перший на останнього, й запитав: «З якого ти колiна, бо я з левiтiв», й коли почув простодушну вiдповiдь – «Не знаю», – хмиркнув погордливо, а молоденький Йоан, котрого Ісус любив, мов сина, втирав сльози ревнощiв. Перешiптувалися мiж собою Якiв Старший, Пилип i Варфоломiй, скептично посмiхався в бороду митар Матей; Якiв, син Алфея, Юда Тадей i Симон Канонiт звiльна засукували рукави, готовi до бiйки, тiльки Юда Іш Карiот втiшно пiдкидав на долонi срiбного динара, який залишився в нього в касi, незважаючи на те, що повний вiзок помаранчiв став набутком апостолiв.

– Се брат мiй, i вiком ми рiвнi, – мовив Ісус до учнiв, утвердивши цим визнанням рiвноправство мiж ним i Томою, проте була це рiвнiсть боголюдини й смертного – тож пролягла мiж ровесниками прозора заслона несумiсностi минущого з вiчним; минущiсть не могла змиритися з вiчнiстю, не вмiла збагнути ii, й вiдчував Ісус, що Тома жде зримих доказiв його божественностi.

Однiеi ночi, коли апостоли мiцно спали в наметi, а Ісус блукав на самотi берегом озера, Тома допiзна сидiв бiля погаслого ватрища й думав про одне i те ж: хто вiн, Ісус, – пророк, Бог чи дурисвiт, i чому Тома так легко полишив господарку й вiтця й пiшов за Помазаником; що це – звичайна цiкавiсть чи вище покликання? І чому Ісус тримаеться завжди в самотностi й безнастанно молиться: розмовляе вiн з Богом, як син його, чи випрошуе в нього надлюдськоi сили, бо досi ще людиною есть?

Нечутно, мов привид, наблизився Ісус до Томи, поклав холодну долоню на його тiм’я й спитав:

– Чому не вiриш у мене, Томо?

– Переконай мене, що ти не вiд свiту цього, – прошелестiли Томинi уста.

– Ти нiколи не вiрив у мене чи втратив вiру?

Мовчав Тома, бо не зважився розповiсти, як уперше побачив в Ісусовi звичайну людину: супроводжувалося це вiдкриття втiхою за Вчителя й одночасно ревнивiстю.

…Набравши в сакви помаранчiв i мушмули, подалися апостоли за Ісусом, мов гуси за вожаком, понад озером, останнiм iшов Тома. Прямували на ночiвлю в Кiнерет й минали невеличке село Магдалу з убогими рибальськими хатинами й помпезним, з колонами, будинком лiктора Ювенала; смиреннi плоттю апостоли навiть не позирали в бiк села, бо славилося воно на всю галiлею розпусною дружиною римського достойника, яка спала з купцями, вояками, рибалками, сенаторами, танцювала на площах i базарах, i мучили ii семеро бiсiв похiтливостi. Апостоли йшли гусаком за Ісусом, похнюпившись, щоб i в згадцi котромусь не з’явилася Марiя Магдалина, тож лише Тома, який про все це не вiдав i через те голови не пригинав, помiтив, як iз Магдали вибiгла жiнка, прямуючи до озера: гарячий вiтер розвiював, шарпав, нiби згасити захотiв багаття ii каштанового волосся, повнi груди пiдстрибували в пазушинi, гнучкий стан ламався пiд вiтром; Тома зупинився, заворожений видивом, i вiдчув, як назавжди входить у його ество обличчя молодоi жiнки, яке стрiмко наближалося й спопеляло Томину душу несусвiтною вродою. Та не до нього бiгла жiнка, вона бачила тiльки одну людину, яка могла ii врятувати з пекла терпiнь i принижень, i волала, перемагаючи пориви вiтру:

– Раввi! Рав-вi!!

Ісус повернув голову на поклик жiнки, зупинився, пiдвiв руку, спиняючи апостолiв, i вельми здивувалися вони, що Вчитель мае намiр хоча б словом перемовитися з галiлейською блудницею, для якоi й каменування було б замалою карою: скiльки сiмей розбила Марiя з Магдали, скiлькох чоловiкiв з розуму звела своею дурманною вродою, скiлькох неповнолiтнiх хлопчикiв зiпсувала, а пiд час вiд’iздiв лiктора до Рима стояли в черзi бiля його будинку голоднi легiонери, – чи то бiльш грiшний був Содом, а взявся сiрчаним полум’ям; цю ж повiю нiхто не чiпае, бо гнiву Ювеналового бояться. Лiктор про все знае, та в оргiях топить свiй встид, а зрадницю не виганяе, щоб не пiдтвердити цим вчинком розпуснiсть своеi дружини: сенат вмить позбудеться рогоносця, який сам до соромоти признався, – i так живуть обое в брудi… Симон Канонiт пiдняв камiнь: чого хоче ця паплюга вiд Ісуса?

– Хто не мае грiха, хай кине в неi каменем, – сказав Учитель, i Симон опустив руку, а Марiя з Магдали вже колiнкувала перед Ісусом й просила зцiлення душi:

– Я бiльше не можу так жити, раввi, врятуй мене! – й була вона несамовито гарна в своему горi.

Та в каяття такоi по-диявольськи звабливоi жiнки нiхто з апостолiв не вiрив; не вiрив i Тома, який у цю мить за один дотик до ii персiв готовий був вiддати життя… А Марiя валялася на дорозi в пилюцi й билася в iстерицi – то, мабуть, мучили ii семеро бiсiв похотi, й урештi Ісус взяв ii пальцями за пiдборiддя, промовивши:

– Устань, жiнко, i бiльше не грiши.

Вiн окинув блудницю ласкавим поглядом, i вона вмить заспокоiлася: бiси хтивостi полишили ii, зробила ж бо Марiю повiею не похiть, а розпусний римський свiт – iншого вона досi не знала.

На все життя понiс Тома у серцi образ Марii, та вiдав про це лише вiн сам; порятунок Магдалини вважав найбiльшим чудом, яке звершив Ісус, хоч знав, що не для нього приготований був сей дар. Бо не семеро бiсiв вигнав Ісус з Марii, а вселив у неi любов, що е найбiльшим дивом на землi.

…Слухали апостоли науку Христа над Генiсаретським озером, й сидiла обiч зцiлена любов’ю Марiя. Прохолодний вiтер оголював ii чоло, й безмiром тепла сповнювалися слова Ісуса: струменiла з його уст вселюдська любов, спороджена коханням до земноi жiнки.

Ісус говорив, а Марiя шепотiла, i я чув: «Ти голуб мiй, а я твоя клiтка, i випущу я тебе на волю, щоб ти загинув за любов до мене. Ти досi не був Богом, ти став ним лише тодi, коли побачив у менi зiбранi разом горе i красу Ізраiля, – i олюднився в земнiй любовi». Я чув ii шепiт, чув ii слова й Ісус, який називав себе Месiею, i в цю мить я тяжко засумнiвався в тiй правдi вiри; спороджувалося це вiдкриття радiстю за Вчителя, заздрiстю до нього i зловтiхою: «Не здатнi кохати боги, вони можуть тiльки карати, i не був Христос тодi Богом, бо вiн кохав i кохання дало йому велич земну!»

– Не можу сказати тобi цього, Господи… – вiдповiв Тома Ісусовi. – Я бачу в тобi благородну людину, але – земну: змивав же грiхи твоi йорданською водою Йоан Хреститель. Хто з вас Месiя – жоден? Я хотiв би, щоб ти ним був, бо чекае спасителя мiй народ, але переконай мене, переобразися хоч на мить…

– Блаженнi тi, що не бачили, а вiрують, – мовив Христос.

– Нема таких, Господи. Тi, якi запевняють тебе в цьому, смиренною олжою невiр’я приховують.

– Як будеш далi жити, Томо?

– Пiду вiд тебе.

– Я не проганяю…

Минали днi, мiсяцi й роки, а чудо вiри не приходило. Аж до з’яви воскреслого Ісуса в домi Никодима, коли вiн показав Томi своi рани. Та чи назавше?

Кумранське узгiр’я спадае голими пагорбами на засклене брудною сiллю рiвнинне побережжя Мертвого моря; палюче сонце переплавляе на очах пiсок у кремiнь чи то призми солi, що блищать гранями, нiби дiаманти; море загусае й береться на поверхнi смолою, немов Бористен льодом, й лiнивi хвилi випльовують на берег чорнi брили; бiля печери Вадi-Кумран кустряться безлистi мертвоморськi яблунi, на гiлках яких дозрiвають плоди, що вiд дотику трiскають, випорскуючи в повiтря содомський попiл, придатний лише для виробу чорнила; спека туманить Томину голову…

Далеко-далеко виднiвся йому Орiян, що палав зеленим мiражем у пiднебессi, i вiн тужив за чужим краем, у своему перебуваючи; сидiв Тома серед росяного, вибуялого надмiром живих сокiв степу, а в печерi над Мертвим морем, над яким котиться кулею блiдоi магми юдейське сонце й розпорюе на обаполи просолене небо; розплавлена скваром магма хлюпаеться в небi й виливаеться, мов iз дiжi, над Кармельською затокою у Кiпрське море; глухо було повсюдно, як може бути глухо в убитiй сiллю пустелi; солодким видивом плавало в пiднебессi марево Орiянського краю, а серце болiло за спалену сонцем i людьми рiдну землю, бо тiльки по нiй i нiде бiльше бiгла колись iз Магдали найвродливiша у свiтi жiнка – до Генiсаретського озера, де творив чуда Богочоловiк: грiшна жiнка Магдалина пробiгла за Томою аж до Росi й Бористену, там перемiнилася в Ладу й прибилася тепер разом iз дванадцятим апостолом до Кумранськоi печери, притулившись до стiни iконою, що ii намалював евангелiст Лука.

Я повiрив у Христа, коли дiткнувся пальцями до його ран, та вiри моеi вже не прийняв Син Божий i не зiслав на мене свого Духа десятого дня пiсля вознесiння, – тож став Ісус для мене i для мого народу таким самим гнiвливим Богом, яким був i е Яхве; нiчого не змiнилося в Юдеi з приходом Христа, хiба додалася його помста за муки на хрестi, сповiщена заздалегiдь через Йоана Богослова.

Та я понiс Ісусове вчення в Орiян народовi, релiгiя якого ще й iменi не мае, й перебувае вiн дитиною в земному раю. Позначае свое наiвне бачення свiту потiшними iдолами единого вседержителя Рода i, пiдростаючи у безтурботностi на землi, медом i молоком текучiй, не знае й досi, що свiт малий, а його рай ще менший, що той рай бачить крiм нього зайшлий кочiвник: в овечу шкуру одягаеться, на торги приходить, вiрування орiянськi визнае й мирно та ласкаво забирае в господарiв землю, хлiб та жiнок, а орiяни спiвають собi й хороводи водять в раю i не бачать пiдступних сарматiв, що рушили з Уралу на слов’янськi землi… Плавае у пiднебессi мрево Орiянського краю, й розкошуе на ньому добрий i одурманений земним добром народ – чей протверезiе вiн вiд мученицькоi смертi нашого Бога, який ще раз умре за них в орiянських переказах, виведе дiтей людства з оманливого поганського раю, оточеного зголодженими чужинцями, – i стане Богом iхнiм…

З тростини зроблено перо, й чорнило iз содомського яблука настоюеться в череп’янiй посудинi, розгорнутий сувiй папiрусу слiпить очi, мертвою бiлизною докоряючи Томi за те, що не написав на ньому ще й рядка; чутно дзвiн у повiтрi, нiби хтось струже метал, – то пустеля дае про себе знати: не мертва вона, своiм життям живе, i лише треба навчитися розумiти ii мову, – пiзнай спочатку те, що перед твоiми очима, i вiдкриеться тобi приховане… Я мушу пiзнати рiдну пустелю – хто в нiй пануе, за якими i чиiми законами живе. Пiзнавати – не новина для мене: тяжкi сумнiви завше точили мiй мозок, до малоi iстини я добирався, як до великого вiдкриття, тому маю право сказати, що все пiзнане мною е моею iстиною – чому ж тодi жоден iще рядок не лiг на папiрус, щоб засвiдчити мое пiзнання свiту – той мiй початок, з якого я почну шукати кiнця?

Пустельне таланiння гусло й голоснiшало, повiтря насичувалося ним, мов мертвоморська вода сiллю, таланiння забивало кожну клiтину мозку, наростало до такоi напруги, що повинен був статися вибух – i витече з черепа мозок або ляже на папiр перший рядок.

Та стихло раптом у пустелi, й перед печерою згорнута калачиком змiя пiдвела плескату голову: червоний роздвоений язичок шалено й пожадливо вихоплювався з пащi, мов полум’я, i прошипiла змiя ехидно:

– Блажен той лев, якого з’iсть людина, бо стане лев людиною, але проклятий буде той чоловiк, якого з’iсть лев, бо i в цьому випадку лев стане чоловiком… Вибирай, недобита черепино, одне з двох, хи-хи!

– Я знаю, гадино, хто еси, – ти Азазель, який спокушував Христа на горi Дук, бажаючи знеславити Вiчного. Чого ж ти хочеш вiд мене – звичайного смертного?

– Як швидко ти впiзнав мене, Томо Невiрний! Чи ж то не премудрi есеi розказали тобi, в яких iпостасях я перебуваю? Так, я проклятий Богом темний демон пустелi, проте маю силу, яка може дати безсмертя смертному. Я вiдкрию тобi пiзнання, i ти напишеш книгу, якою прославишся у свiтi не як п’ятий, а перший евангелiст, бо не заскнiлу iсторiю вiдкриеш людям, а можливостi людського розуму!

– Що для цього треба зробити? – непомiтно для себе встряв у розмову Тома, забувши на мить, що небезпечно торгуватися iз Сатаною, бо самi лише торги з ним е визнанням його зверхностi.

– Вiдречися вiд Ісуса, позбудься залежностi – хiба в тебе не такий самий мозок, як i в нього?

– Геть вiд мене, Сатано! – закляв Тома Христовим прокльоном, i змiя, немов той маклер, впевнений, що покупець ще раз звернеться до нього за допомогою, повiльно вповзла в нору, i стихло таланiння, а перед очима попливли одне за одним видiння, котрi, зрештою, мусять зринути перед людиною, яка зважилася записати на папiрусi перший рядок свого Євангелiя.

…Не було досi ще такоi мови в Ісуса, – стали помiчати апостоли, – не було до приходу Томи. Христос завжди легко проповiдував, вкладаючи у вiльнi словеснi формули глибинну суть вселенського досвiду, та з якогось часу став нiбито чогось боятися – пропала впевненiсть, й вiн часто замовкав, i вiдчував Тома, що Вчитель нiяковiе перед ним, перед його тверезим розумом, який усе на свiтi ставить пiд сумнiв. А може, пiдозрював Ісус, що Тома пiсля свого признання в невiр’i насмiхаеться над Учителем в душi, спостерiгаючи, як довiрливi апостоли заглядають йому в рот i вiрять кожному слову? Й, можливо, Ісус жалкуе, що допустився рiвностi iз смертним, Богом будучи?

Це мучило Тому. Вiн не раз хотiв сказати Вчителевi, що наука його цiкава й велична, бо навчае Христос не як книжник, що слiпо дотримуеться вчення своiх учителiв, не додаючи й не вiднiмаючи нiчого, а як повновладний творець своеi оригiнальноi мислi; Ісус вiдкривае скарби вселюдськоi мудростi, до яких тiльки вiн мае ключi, а Нагiрна проповiдь, що стала голосом його самого, заклала новiтнi засади моралi…

Я задумувався не раз, чи вiн гебрей – бо ж так смiливо виступае проти заскорузлих старогебрейських догм, що iх проповiдують фарисеi i саддукеi, i сам для себе вiдповiдаю: вiн – нова Мисль, яка е для всiх нас новою, а народилася ще до Авраама, й тiльки Христос володiе нею, спосланою в його мозок самим Богом. Так, вiн напевно i е Сином Божим, тiльки ж чому не допускае рiзнотлумачень своiх думок i так любить елей, який курять йому апостоли, лелiючи потаемну мрiю якнайближче стати до Ісуса, щоб колись посiсти найкращi мiсця в Царствi Божiм…

Але Тома мовчав, тяжко переживаючи вiдчуження Христа, аж трапилася пригода… Якось апостоли засперечалися мiж собою: земним есть Царство Ісусове чи не вiд свiту цього? У iхню суперечку втрутилися стороннi люди – нiхто й слухати не хотiв про якесь загробне царство, а мати Якова та Йоана Заведеевих, яка була при тому, взяла синiв за руки i до Вчителя з ними пiдiйшла. Так i так, раввi, я вiддала тобi своiх синiв, то коли вже побудуеш свое царство, не забудь про них, адже заради тебе покинули вони дiм, човна, сiтi, батька й матiр – вiдведи iм бiля себе найкращi мiсця. Тодi й брати посперечалися: хто з них сидiтиме по праву руч, а хто по лiву бiля Сина Божого, i перервав iх сварку Ісус, питання матерi поставивши: а чи спроможнi ii сини пити чашу, яку вiн п’е?.. Спроможнi, спроможнi! – вигукнули разом Якiв та Йоан, а тодi почали обурюватися й iншi апостоли: а то ж хiба ми гiршi?!

Не втерпiв Тома й до Ісуса пiдiйшов, запитавши:

– Чи можу я вiрити в твою божественнiсть, Ісусе, коли ти прихищаеш пiдлабузникiв?

Суворо глянув Ісус на Тому, та не вiдповiв, а мовив лише те, що всiх стосувалося:

– Хто хоче бути вищим вiд iнших, нехай стане нижчим, хто хоче бути першим, хай стане останнiм.

А до Томи проказав тихо:

– Вони не знають вмiсту чашi.

Повiвши це, Христос вiддалився, сiв на березi озера й затулив долонями обличчя. Вiн плакав, я бачив; мабуть, це помiтили апостоли й за свою ницiсть засоромилися; вони гуртом пiдiйшли до Вчителя i обступили його колом.

– Прости нам, раввi, – мовив Петро, – ми дiти нетямущi, просвiти нас.

Ісус вiдняв долонi вiд лиця й поглянув на апостолiв. Довго вдивлявся у кожного по черзi, тiльки Тому поминув, i боляче стиснулося серце у дванадцятого апостола:

«Учителю, я з них усiх найбiльше тебе люблю за свiтлий твiй розум, i все, що говориш, цiкавить мене. Тiльки я не можу повторювати за тобою завчене, бо кожну iстину пробую на зуб; я ж не босяк, який нiчого не мае крiм паразитарноi вiри в майбутнiй рай; я прагну вiри дiяльноi, я вимагаю вiд проповiдника гарантiй обiцяного i готовий заплатити сповна за здiйснення обiцянки – навiть життям».

Тома не сказав цього, та Христос, видно, прочитав його думки, бо запитав апостолiв:

– Яких вам треба доказiв, що я вiдновлю Царство Боже? Повiжте, на кого схожий син чоловiчий, який те царство в собi мае?

– На ангела справедливого! – перший вихопився Петро, котрий завжди намагався говорити Ісусовi приемнi речi.

– На фiлософа мудрого! – поквапився за ним Матей, ховаючи в бороду скептичну посмiшку.

– Ти син Бога живого, – сказав побожно Андрiй Первозваний.

Проте непроникливим зосталося Ісусове обличчя, не спокусили його похвали, i, глянувши на Тому, повторив запитання.

– Ісусе, – сказав Тома, – на Бога ти схожий, як i всi ми, тiльки мудрiстю вiдрiзняешся вiд нас. А людину робить мудрим те, що Бога Богом, – пiзнання.

– Не твiй я Господь, – сказав Ісус в задумi. – Ти давно вже випив iз кипучого джерела, яке я вимiряв.

Потiм обняв Тому рукою за спину, як колись пiд час знайомства, вiдвiв убiк i заговорив:

– Не вiруеш ти й далi в мене, Томо, проте я тебе не проганяю, бо твое майбутне переконання в моему помазаництвi встократ пiдсилить вiру людей у мене, хоч i наречуть тебе Невiрним… У моему Назаретi не вважають мене навiть за пророка, вiдцуралися й рiднi, а що вже говорити про сусiдiв, якi бачать у менi лише сина теслi… Чи я Син Божий? Нiхто менi цього не казав, не являвся менi Господь у полум’i неопалимоi купини, як Мойсеевi на Хоривi. Я тiльки вiдчуваю наближення Бога – чую його Слово. І те Слово, яке досi нiде й нiколи не звучало, я ношу в собi й мушу його сповiстити людям – вiрять вони чи нi. Я повинен виректи його до крихти, навiть якщо за це заплачу життям. Свое Слово мiг вкласти Бог лише улюбленому синовi, який заодно е сином чоловiчим… О Томо, як тяжко носити на собi печать Месii, коли ти всього лише син теслi, i як тяжко випробовувати вартiсть слiв Божих, щоб не вкралася в них олжа пiд виглядом iстини!

Пiзно ввечерi, коли Ісус заснув у наметi, апостоли напалися на Тому: що говорив йому Вчитель?

Вiдповiв Тома:

– Якщо я повторю його слова, ви закидаете мене камiнням, та коли зробите це – з того камiння вибухне вогонь i спалить вас!

Чужим я став серед апостолiв, вiддалився вiд мене й Христос: можливо, боявся, щоб я не нагадав йому сказаних ним у станi глибокоi зажури слiв… Через те й не взяв мене з собою на гору Фавор, де вiдбулося його преображення. А чи вiдбулось би, якби був я?.. Розповiдали Петро, Якiв Молодший i Йоан, яких Христос посвятив у тайну перевтiлення на горi поблизу Генiсаретського озера, що засяяв вiн бiлим свiтлом i зiйшли до нього Мойсей та Ілля. Але я не бачив того…

Я не бачив того, однак повiрив у чудо Христового преображення: Ісус сам хотiв переконатися у своiй божественностi.




II


На десятий день пiсля вознесiння Христового чорнi хмари посунули з Кiпрського моря на Єрусалим: блискавки схрещувались i вибухали полум’ям у знавiснiлому вiд власноi могутностi громаддi туч; предтечi Божого всесилля гуркотiли вдалинi тривожними громами, наближаючись до мiста, i зрозумiли апостоли, що Син Божий хоче нинi iз небесноi стихii подати iм свiй знак. Бо за земноi вiдсутностi Вчителя нетямущими й бездiяльними, мов малi дiти, стали учнi, й хробак зневiри почав добиратися до iхнiх душ: а чи було вознесiння, чи це iм не приснилось i чи взагалi бачив хто Христа пiсля того, як його розп’яли, – може, то комусь примарився образ Сина Божого; тож зiбралися пiд негоду апостоли у дворi Єрусалимського храму, щоб на власнi вуха почути у громовому гуркотiннi голос Спасителя.

Сумнiви щодо божественностi Христа почали дiймати апостолiв вiдразу пiсля того, як його схопили легiонери й повели до прокуратора, а потiм жорстоко бичували нагайками, мов подлого раба; учнi ганебно повтiкали, забувши вмить про торги за перше мiсце бiля Вчителя, й не всi бачили, як його розпинали.

Крiм Томи та Йоана. Перемагаючи почуття страху, пiшов Тома з цiкавостi на Голготу, бо все ще очiкував чуда: не дасть же Господь смертним людям убити себе! Передчуваючи, що чуда не станеться, iшов Тома хресною дорогою пригноблений зневiрою, i тiльки Марiя Магдалина, яка весь Страсний четвер була з ним поруч, додавала отухи; вона нiчого у свiтi не боялася i едина, мабуть, беззастережно вiрила в надприроднiсть Ісуса, бо найкращим доказом цього було ii власне зцiлення: в ii душi народилось те, що в блудництвi мало б навiки втратитись – звичайна й могутня людська любов.

На Голготi зневiра до решти здолала Тому. Дивлячись, як мучать римськi легiонери скатовану людину, котра не мала сили й хреста винести на гору, як прибивають цвяхами руки й ноги до деревини, Тома зцiплював зуби, щоб не заволати: «Якщо ти Бог, то чому не врятуеш себе самого?!» Та слова цi вимовив не вiн, а розбiйник, що висiв на хрестi лiворуч з переламаними руками на перекладинi, й тут почувся болiсний стогiн Ісуса i його передсмертний докiр Вiтцевi: «Боже, чому Ти мене покинув?» Як же це так: Бог покинув сина свого, то чи ж вiн – Син?

Легiонер, який був на Голготi за ката, так зримо простромив вiстря списа помiж ребра Ісуса, щоб упевнитись у його смертi, i потекла долi звичайна людська сукровиця; глянув пониклий Тома на Магдалину, й пронизала вона його душу поглядом, гострiшим списа: «Чому ти такий ниций, Томо, чому ти вмiеш вiрити лише в те, до чого дiткнувся, адже образ Бога на тобi – не тварi!»

Й вiд цього погляду пломiнчик вiри, мов у свiчки на вiтрi, осiнив мою душу: розп’яття зробить з тебе Бога, Ісусе! Акт убивства конфiрмуе нову релiгiю, яка сповiдуватиме того самого Бога, що й стара, тiльки за догмами новiтнього вчення, перетворивши тим самим ii творця iз звичайноi людини в Месiю…

Я поринав у сумнiви все глибше i з них, немов з трясовини, вибратись уже не мiг: думки, якi, здавалось, повертають вiру, поглиблювали невiру; апостоли збиралися в домi Никодима i вже почали перешiптуватись про те, що Вчитель iх одурив, – та ось убiгла до свiтлицi втiшена Марiя Магдалина зi словами «Вiн воскрес!», й моi зневiренi побратими в передчуттi обнадiйливоi близькостi до Христа знову беззастережно увiрували в Нього. Тiльки я сказав, уникаючи погляду Марii:

«Не повiрю, якщо не побачу на його руках ран вiд цвяхiв i не вкладу перстiв своiх в його рану пiдреберну».

І з’явився за вiсiм днiв воскреслий Ісус в домi Никодима, i я вчинив це…

Хмари опускалися над ерусалимським храмом все нижче, блискавки плавили золоту покрiвлю, грiм заглушував крики переляканих на смерть апостолiв, якi не мали сил зрушитися з мiсця, наче iх хтось прикував до землi.

Сказав Петро до Томи:

– Це на тебе гнiваеться Ісус, ти ж, мабуть, i у Вознесiння його не повiрив.

– Не був я тодi на Єлеонськiй горi, не бачив того, – вiдказав уперто Тома.

Й розлетiлися навсiбiч грiзнi хмари, яскраве сонце засiяло над храмом, тiльки гуркiт грому не стихав. І серед того гуркоту з диска сонця почали вiддiлятися й спадати донизу палаючi вогненнi язики, й повисли над головами десятьох апостолiв, випiкаючи на iх тiменях тонзури, крiзь якi до мозку, нiби крiзь отвори, входили знання не вiдомих досi апостолам мов – i кожному iншоi.

Дивувалися Ісусовi учнi з Божоi ласки й доброти, бо це вперше не збоявся Господь свого творiння i дав Христовим обранцям змогу розiйтися по всьому свiту, щоб проповiдувати народам едину правду рiзними мовами, скасувавши цим вавилонський вирок, за яким було колись покладено межу людському пiзнанню: така кара спостигла людину за ii смiливiсть заглянути в небо, щоб уздрiти те, чого людинi знати не дозволено.

Апостоли стояли на подвiр’i храму годину, двi i цiлий день, з подивом прислухаючись до голосiв народiв, якi вмить дiзналися про зiслання Святого Духа на голови Христових учнiв, i заговорили кожен про себе: хто i який вiн. Обiзвалися до своiх апостолiв мешканцi Мезопотамii, Каппадокii, Фригii, Памфiлii, Єгипту, Лiвii, Кiрсени, Криту, Аравii: усi чуемо, як говорите ви про великi дiла Божi мовами нашими, тож iдiть до нас iз своiм праведним словом; а з далекого гiперборейського краю, що вiддалився вiд Юдеi на сам кiнець землi, теж долинув спiвучий голос, i ту незнайому мову вiдчув у собi Андрiй Первозваний.

Тiльки Тома стояв пониклий: за те, що не увiрував у вознесiння Христове, не спослав на нього Господь вогненного язика, i не почув вiн голосу з чужого краю. Гiрко стало йому, що не злюбив його Ісус за жадобу мислi, i заздро спитав у Андрiя, чим цiкавий для нього той край далекий, мову якого щойно почув.

Розповiв Андрiй: лежить на Пiвночi земля, яку хоче обрати для себе Ісус, як обрав Яхве Ізраiль, – край з високим призначенням. Там живе багатий духом народ, який знаеться з космiчною магiею, чародiйством, материнськими оберегами, любовним чаруванням, цiлительством, характерництвом, i цей поганський край повинна облагородити Христова наука.

Попросив Тома Андрiя:

– Вiзьми мене з собою в той край благословенний, бо ж не зiслав на мене Господь Святого Духа, i я нiякоi, крiм арамейськоi, мови не тямлю. А бiля тебе навчуся i допоможу тобi проповiдувати.

– Немае на тобi знаку Божого й колiна свого не вiдаеш, – вiдказав Андрiй, – й через тебе може прийти поганство в Храм Ісуса.

– Звiдки ти можеш знати, – наполягав Тома, – що поганство того далекого краю, який щойно дався тобi у вiдчуття i ти сказав про нього високi слова, не збагатить Ісусiв Храм? Вiзьми мене з собою: я через сумнiви своi спостиг знання, тож зможу допомогти тобi проректи iстину незнайомому народовi.

Й погодився Андрiй.

Довго чекали обидва апостоли вiстки з резиденцii римських прокураторiв Кесарii: коли спорядиться й буде готова вiдчалити торгова римська трiера, яка повезе до Ольвii плоди юдейських садiв, повнi амфори пахучоi самарiйськоi оливи й бочки галiлейськоi риби, щоб повернутися потiм назад з найкращою у свiтi зброею – мечами, кинджалами, списами, щитами, що iх виготовляють витворнi ольвiйськi зброярi, та кiнською збруею роботи грецьких конвiсарiв – вантажем вельми необхiдним для кесарiйськоi вiйськовоi залоги, яка в кожну мить мусила бути готовою до походу на непокiрнi мiста римськоi провiнцii Юдеi.

Нарештi прибув до Єрусалима посланий Андрiем у Кесарiю лiкар й iзограф грек Лука, якого навернула до християнства Марiя Магдалина: вiн сповiстив Андрiя й Тому, що червоновiтрильна римська трiера вирушить до Ольвii за тиждень, а ще повiдомив, що в мiстi Мiрмiдонi на правому боцi Бористена в станi племенi антропофагiв перебувае в темницi апостол Матей, якого скiфи-людоiди спiймали в Пантiкапеi, де вiн навчав грекiв Христовоi вiри, й через свого гiнця передали вiстку кесарiйським християнам: за в’язня жадають двiстi динарiв срiблом.

Саме тодi, коли грек Лука впiвголоса розмовляв з Андрiем i Томою в домi власника Гетсиманського саду Марка, де колись вiдбулася Тайна вечеря, тихо прочинилися дверi до свiтлицi – так тихо, що й не почув нiхто, тiльки Тома, хоч був зайнятий розмовою, вiдчув, як розливаеться по його щоцi, зверненiй до дверей, нiжне й тихе тепло, i так йому добре стало, нiби враз побачив Марiю Магдалину, улюблену i завше соромiтно уявлювану в шлюбному ложi, жадану й незмiрно далеку, вiдмежовану вiд нього ii вiрнiстю Ісусовi – колись земному, нинi вознесеному до Бога-вiтця. Йому стало любо, наче б вiдчув ii наближення, ii перекрок через освячену любов’ю й вiрою межу, й вiн повернув голову до дверей. Ще й не побачивши, знав, що вона стоiть там, на порозi, й дивиться на нього; очi його врештi осмiлiли, пiдвелися й спалахнули здивуванням i надiею, а вона не вiдвела своiх i не вiдчужилася, як завжди, крижаним поглядом; Магдалина зiгрiвала Тому жалем, знала ж бо, що дiеться в його душi, а вiн, пiдбадьорений, ступив рвiйно до дверей, забувши про розмову з Лукою, й вона зробила крок назустрiч, прошепотiла:

– Прощавай, Томо. Сказав менi Лука, що ви завтра вирушаете з Андрiем, i я прийшла, щоб попрощатися з тобою… Добрий ти, мудрий… Прости менi, Боговi пошлюбленiй.

Грек Лука почув мову Магдалини й пiдiйшов до неi.

– Ось ти прийшла, опечалена жiнко, на проводи останнiх апостолiв, i я подамся згодом в Кесарiю, де мене ждатиме тринадцятий апостол, який з гнобителя християн поборником вiри Христовоi став i з Савла Павлом назвався, почувши з неба живий голос Ісуса. Пiду з ним в Антiохiю. І ти вже нiколи нiкого з нас не побачиш… Нема вже й матерi Ісусовоi, й Веронiки теж немае – сама зостанешся у цю ось мить: милосердна Веронiка втерла пiт з чола Ісуса, коли вiн нiс хреста на Голготу, й залишився на лляному рушниковi його нерукотворний образ… А лик його матерi Марii, горем вищоi вiд Рахiлi й героiзмом – вiд Юдити, бо свiдомо виховувала свою дитину для подвигу й смертi, – забутий в людях буде. То я змалюю нинi з тебе образ Матерi Божоi, бо маеш благородний вид i викупила ти грiхи своi любов’ю й вiрою. Сльози виiдали твоi очi, коли Христа розпинали, твоi руки вкладали його в домовину, i явився воскреслий Ісус тобi першiй, на вiки вiчнi освятивши жiночу любов.

Лука вийняв з торби струганий липовий лубок i пензель, розвiв у черепинi кiновар й малював Марiю Магдалину з дитям на руках, освячуючи ii любов чужим материнством. Вже не дивилася вона на Тому, усвiдомлюючи, що вiддае свiй лик святiй жiнцi, яка материнством освятила свiт, – i вже нiколи не буде Магдалина належати собi й нiкому вже не зможе офiрувати свою вроду, бо стала в образi Непорочноi, який назавше заступить собою ii земну й грiшну подобу.

– Дозволь, Луко, взяти це творiння з собою в далеку дорогу, – попросив Тома, коли iзограф закiнчив роботу.

– Вiзьми. Хай буде з вами Матiр Божа.

І вийшов Тома iз свiтлицi, не глянувши на Магдалину, й вона не пiдвела очей на нього. Потiм вийняла з кишенi фартуха важкий мiшечок й подала Андрiевi.

– Це на викуп Матея… Тут усе, що я зберегла, що кинули люди в карнавку: двiстi срiбних динарiв i тi двi лепти, якi пожертвувала на добрi дiла Божа жiнка Анна ще при Христовi в притворi храму, а нiхто з них не скористався. То вона на Матея сказала вiддати…

На другий день вранцi апостоли прощалися з Марком i – в бiлих турбанах, у чорних тунiках й личакових сандалiях, з палицями в руках – покинули, можливо, назавше Єрусалим: рибалка Андрос, син Йони з Вiтсаiди, який до зустрiчi з Месiею вчився у Хрестителя – предтечi Ісуса, й хлiбороб Тома – учень есеiв, котрi волаючого в пустелi Йоана месiею вважали. Обидва в однiй школi вчилися, проте однодумцями не стали: Андрiй з першоi зустрiчi визнав Ісуса Спасителем i став апостолом первозваним, а Тома, апостол останнiй, всi три роки навчання в Ісуса промучився в роздумах – хто ж справжнiй месiя: Йоан, який змивав з людей грiхи йорданською водою, чи Ісус, який очищував народ од скверни незримим Духом Божим?

Вiдчуженi мiж собою й мовчазнi, зiйшли вони вiд домiвки власника Гетсиманського саду вузькою вуличкою в долину рiчки Кедрон, що вiддiляла мiсто вiд Єлеонськоi гори й текла, пересихаючи, на схiд до Мертвого моря, а на пiвнiч вiд неi стугонiла, спинаючись угору, важка брукована дорога до Іродовоi брами – першоi з дванадцяти, якi впускали до мiста й випускали з нього синiв дванадцятьох колiн Ізраiля.

Апостол Андрiй, який походив з найвищого гебрейського колiна Левi, мав право перед дорогою, згiдно з Торою, помолитися в цiй брамi Господовi й бути вислуханим, а iсраелiми, з колiн нижчих, мусили шукати кожен свою; хто ж не знав, з якого вiн колiна, як це було з Томою, проходив крiзь тринадцяту хвiртку як упослiджений i Богом забутий.

Проте Тома пiшов з Андрiем, щоб осiнити й себе перед дорогою молитвою первозваного апостола, й коли Андрiй творив молитву, вдивлявся в хатину Марка, де в нiй пiд п’ятнадцятий день нiсана[2 - Березень-квiтень.] зiбрались було апостоли на пасхальну вечерю. Вдивлявся i ще раз осмислював суть таемничого пасхального дiйства, яке перемiнило спосiб думання не одного лише Марка (котрий у ту нiч iз завзятого фарисея став послiдовником Христа), а й усього людства: Тайна вечеря примусила людей шукати нових святощiв або ж глибше вникати в суть старих, заскорузлою мервою догматики пойнятих.

…У середу, перед першим днем опрiснокiв, до Єрусалима напливло багатолюддя паломникiв на Пасху, що розпочиналася в п’ятницю, i злякався первосвященик Кайяфа, що на сам Песах[3 - Пасха – вихiд з неволi.] може вибухнути бунт народу проти синедрiону, по-рабськи впокореного римському прокураторовi Пiлату, й очолить ребелiю новоявлений месiя, якому в пасхальну суботу натовп вигукував на вулицях Єрусалима хвалу, i сказав первосвященик на радi сiмдесяти одного мужа: «Лiпше буде, коли один чоловiк помре за народ, нiж мав би загинути весь люд», – не знав бо ще тодi Кайяфа, що разом iз смертю Месii завершиться Старий Заповiт й упаде первосвященицька влада, а законодавцем Нового Заповiту стане розiп’ятий за людей мученик.

Але вирок було оголошено, i сказав Ісус учням:

– Ідiть у мiсто, i стрiне вас чоловiк, який нестиме збанок з водою. Йдiть за ним до його дому, там ми спожиемо пасхальне ягня.

Учнi пiшли й зустрiли чоловiка iз збанком: був це Марко. Вiн завiв Учителя й апостолiв до своеi свiтлицi, застелив пасхальний стiл, поставив перед кожним чотири чашi вина, мацу й миски iз шматками м’яса, притрушеного гiркою зеленню й тертим хрiном.

А сам пiшов, не сiв до столу, бо не вiрив у Месiю, i стояв у передсiннi. Вiн не вiритиме, коли Ісус розламае мацу й подасть шматки апостолам, коли надiп’е з першоi обрядовоi чашi й на ритуальне запитання, яке виголосить наймолодший учень Йоан, – «Чим вiдрiзняеться ця нiч вiд iнших ночей?» – вiдповiсть: «Тим, що востанне п’ю iз плоду виноградного». Марко не повiрить i тодi, коли Христос виявить задуману Юдою зраду, i оголошення Євхаристii за третьою чашею теж не переконае Марка. Увiрував вiн лише тодi, коли Ісус спорожнив четверту обрядову чашу й промовив:

– Уже йду до Вiтця мого. Я подолав свiт.

Марко опiсля, коли прийняв християнство, сказав Томi:

– Людина, яка упевнилась що подолала старий свiт i дала початок свiтовi новому, мусить бути Богом, – смертнiй людинi такий подвиг не пiд силу. Христос подолав релiгiю, яка не мала обличчя: Божество досi з’являлося людям хiба що у виглядi вогню чи блискавки – на простакiв наводило це жах й розбуджувало фанатизм, освiдомленi ж зробили незримого Бога помiчником для своiх користолюбних справ… А Ісус зняв завiсу iз Святее святих, й невидимий Бог з’явився з людським обличчям – коли милосердним i люблячим, коли – розгнiваним. Цього злякалися фарисеi i саддукеi: зiсланий на землю двiйник Яхве заглядатиме тепер людськими очима в душi грiшникам i буде примушувати iх каятися не перед незримою силою, а перед реальним Божим вiдпоручником, сповiдником, який мае такi самi смисли, як i грiшники, й обдурити його не вдасться. Тому первосвященики й вiддали сповiдника на смерть.

Цi слова згадав Тома, прощаючись поглядом з домом, де вiдбулося найбiльше таiнство свiту – Євхаристiя, i враз стрепенувся вiд зухвалих думок, якi завжди доводили його до знемоги, а вiдiгнати iх – упертих i тверезих – не мав сили.

«Прости менi, Господи, але ж усе це вiдбувалося згiдно з Твоiм задумом. Ти можеш прославитися тiльки в людях, твоя воля може бути виконана тiльки людьми, – i Ти знайшов гiдного мужа: договiр з ним уклав, щоб його кров’ю змити плюгавство, яке вчинили над тобою твоi пожадливi слуги… Бо чому Христос знав усе наперед i чому приречено йшов на смерть, хоч боявся ii: волю Твою, в угодi закладену, виконував! І чому Юда повинен був цiлувати Ісуса в щоку, коли всi знали Христа в обличчя, – чи не заради ритуальноi конфiрмацii Месii? І Юдi заплатили за сю послугу!.. Чому ж месiею не став Йоан Хреститель, адже мав бiльше на це права – його знав увесь народ, любив i поклонявся йому. Побоявся мук чи, може, Ісус з Йоаном жереб кинули мiж собою: хто з них зважиться за наречення Сином Божим i за вiчну пам’ять у людях прийняти мученицьку смерть?.. Господи, забери вiд мене цi мислi богохульнi!»

Андрiй торкнувся Томиного плеча.

– Не печалься, Томо, може, ще й повернешся колись… Ти ж не мiчений знаком Божим – тебе не впiзнають вороги Христа. Нам же призначенi такi самi муки, якi вiн перетерпiв. Ходiмо…

Й докiнчував молитву, полишаючи позаду Іродову браму:

«Веди нас, Боже, мирними дорогами, спрямуй нашi кроки безпечними шляхами й приведи нас до мети, а якщо буде на те твоя воля, то й щасливо поверни назад».

І йшли вони чотири днi, не розмовляючи, а може, до розмови готуючись, бо рiзнi мали погляди, думки й судження щодо про iдею Божу, яка очоловiчилась на грiшнiй землi.

А втiм, нiколи не було в Томи духовного зближення з апостолами.

Андрiй Первозваний, пройнятий беззастережною вiрою в Христа й благонадiянням на оновлення свiту, нiколи не мав сумнiвiв у правдах новоi вiри, як теж i лакомих пожадань вигiдного мiсця бiля Вчителя, знав бо, що Царство Боже доконче зiйде на землю й не удосконалиться i не ослабне вiд його присутностi чи вiдсутностi в ньому. Єдину мав турботу: не згаяти нi хвилини часу для торування дорiг до Царства, i звичайна чи мученицька смерть на цiй дорозi зовсiм не лякала Андрiя, як не страшить людину заходяче сонце, яке напевне зiйде вранцi. Андрiева впевненiсть додавала Томi отухи, проте перший апостол Ісуса був для Томи нудний i нецiкавий, бо зацiкавлення до життя народжуеться лише з невпевненостi.

Молодшого Андрiевого брата не любив. Цього апостола нiби саме небо призначило для того, щоб вiн водно пiдхвалював Ісуса, який жив у постiйному очiкуваннi свого смертного часу; може, й благородне дiло чинив Петро, i, певне, звик би Тома до його елею, якби Ісус, який нiяк не повинен був ловитися на пiдхлiбнi слова, не винагородив боягуза i трикратного вiдступника званням ключара Церкви Христовоi, – виходить, незадарма виконував Петро роль утiшителя, призначену йому небом: вiн ще за земного життя Учителя став з ним одесную.

Митар Матей, який тепер перебував у неволi в антропофагiв, був мудрий i хитрий. Усе вiн знав, на все мав свою думку, проте нiколи ii не висловлював, i тiльки скептична посмiшка, що розсипалася по кучерявiй бородi й миттю розчинялася в нiй, коли хтось помiчав, свiдчила, що Матей знае бiльше вiд iнших i таемно готуеться до важливого чину, якого нiхто вгадати не може. Вникав Матей у все, що дiялося довкола нього, та мiркувань з приводу тих чи iнших подiй не висловлював – тримав при собi, мов скупар динари. Тома нiяк не мiг пробитися до душi Матея, хоч не раз намагався; тепер же всiм серцем бажав йому волi й чекав вiд зустрiчi з ним несподiванки.

Йоан був ще хлопчиськом, через це й прив’язався до Ісуса, мов до батька, i завжди схиляв свою голову на плече Спасителевi. Пiсля смертi Христа заопiкувався Матiр’ю Божою, й вона померла на його руках в Ефесi; заслуговував Йоан на повагу, проте екзальтованiсть наймолодшого апостола дратувала Тому.

Симона Канонiта Тома боявся: вiн був лихий i злий, вибурчував водно пiд нiс богохульнi слова, коли Ісус нагадував учням, що Боже Царство прийде невiсть-коли; Симона не вдовольняла релiгiя очiкування, i вiн давно покинув би Вчителя, якби не пiдозрював, що Ісус не е небесним Месiею, а земним гебрейським вождем, який з’явився у галiлеi для того, щоб очолити повстання проти римлян.

Іншi ж апостоли були невиразнi, вони завжди до когось приеднувались, чиюсь думку обстоювали – нинi одну, а завтра iншу, i тiльки Юда Іш Карiот тримався вiд усiх осторонь: здавався вiн злобним, пiдступним, тож довiр’я до нього не мав нiхто. А все ж Юда цiкавив Тому, й вони часто наодинцi розмовляли, через що пiсля Юдиного самогубства всi апостоли, крiм Андрiя, який навiть вiд найнепомiтнiшоi людини чекав корисного дiла для вiри, вiдвернулися вiд Томи, залишивши його сам на сам з ордою покутних думок.

Та незважаючи на доброту й благородство Андрiеве, зближення мiж двома мандрiвниками не вiдбулося: про якiсь сумнiви i здогадки Андрiй i думати не захотiв би, тож за всю дорогу до Кесарii дiзнався Тома вiд Андрiя лише те, що той почув вiд Луки: посланцi вiд антропофагiв уже прибули з Матеем до Ольвii й чекатимуть на викуп у Верхньому мiстi бiля храму Зевса-вседержителя.

Одне тiльки зважився попросити Тома в Андрiя.

– Дай менi, – сказав несмiливо, – тi двi лепти, що поверх двохсот срiбнякiв. Я знаю Божу жiнку Анну й вiддам iй ялмужною – нiчого ж бо вона не мае…

І повернув Андрiй Томi двi лепти, якi переважували двiстi динарiв, зiбраних у багатих людей на викуп Матея, як сказав Христос, – бiдна жiнка пожертвувала бiльше вiд усiх: кинула в карнавку все, що мала.

У кесарiйському порту стояла бiля причалу величава червоновiтрильна римська трiера, готова вирушити до Ольвii. Команда прийняла апостолiв на борт за невелику мзду – як пiлiгримiв вiд ольвiйськоi юдейськоi громади, що вiдбували паломництво до Єрусалима на велике свято Шавуот.




III


І знову знайоме таланiння, пронизливе й уiдливе, почало вливатися в пустельну кумранську чашу, що перекинулась, розбилася й вихлюпнула з себе густу патоку Мертвого моря, а крешем хребта мiж вершинами Дук i Нево вперлася в небеса i там плавилася пiд сонцем; розбита чаша пустелi не втримувала в собi переситного дзвону, й розтiкався вiн по заюженому безмежжi, котився хвилями тремтливих мiражiв, наповнював печеру вщерть, i знав уже Тома, що так звiдомляе про свое наближення Азазель, подiбно, як блискавки й громи провiщають Божий голос.

Його очi прикипiли до нори, де сховалася гадюка, що просичала йому про можливий вибiр, а вiн не зумiв тих слiв розтлумачити й записав iх на папiрусi, щоб не забути, – чи ж то цiею загадкою мае розпочатися книга Благоi вiстi вiд Томи? – i тепер знесилюе свiй мозок над дилемою: з’iсти лева, щоб вiн став людиною, чи дати себе на поталу – i звiр очоловiчиться?.. А хто ж той лев, де вiн, чи не запiзно поставив Азазель перед Томою загадку: звiр уже вдосталь пожер людей i не олюднився, зате людина може озвiрiти на дикiй трапезi.

Навiщо пiдступний Азазель закрутив менi голову саме в той момент, коли я задумав викласти на папiрусi весь мiй життевий досвiд – для застереження ще ненародженим, щоб вони колись не спотикалися в невизначеностi, як нинi я, щоб навчилися виминати Сцiлли й Харiбди небезпек – земних i небесних? А чи скристалiзувався у менi мiй досвiд у чiтку, мов формула, думку, чи мiг вiн визрiти в цей стлумлений двома епохами час, коли на стратовану землю мусить сходити Бог, щоб прокласти межу мiж звiрством i людянiстю, коли людянiсть ще не може подолати звiрства, незважаючи на те, що воно вже само по собi почало здихати вiд переситу трупом… Яка ж iдея може врятувати нинi свiт вiд загибелi – непрощення чи милосердя, яку птаху я повинен пропустити мiж двох мiфiчних скель, розвiвши iх настiльки, щоб мiй народ цiльним проскочив крiзь пройму в нову еру?.. Андрiй не вдовольнив мене своею вiдповiддю, а чи дасть ii Азазель?

…Йшла римська трiера спокiйними теплими водами днi й ночi, минаючи бiлi грецькi острови на Егейському морi, обережно, майже нечутно, начебто стояла на мiсцi, пробивалася крiзь Гелеспонт, Пропонтиду й, прослизнувши крiзь вузький Босфор, на берег якого наповзав багатолюдний Вiзантiй, вихопилася в Понт Евксiнський i на дванадцятий день морськоi дороги увiйшла в лиман, де сходилися в одне тихе водоймище води Бористена й Гiпонiса, на правому березi якого виднiвся огороджений зубчастим муром з чотирма сторожовими вежами грецький полiс – фортеця Ольвiя.

Апостоли зiйшли на берег й потонули вмить у портовiй метушнi: до трiери збiгався ольвiйський люд, щоб наввипередки, поки дешевше, накупити заморських фруктiв, якi вмить продаватимуться на агорi втридорога; римськi легiонери стримували натовп, штовхали, лаяли, плювались; були тут, крiм ольвiйцiв, метушливi вiзантiйцi, чорновусi даки, галасливi таври й довговолосi бородатi скiфи[4 - Понурi.]. Скiфи першими проштовхувались до трiери, з якоi раби звантажували скриньки, амфори, лантухи; в цьому грецькому мiстi-острiвцi скiф почувався господарем, маючи за собою в безмежжi Сходу й Пiвночi степовi простори, якi належали десяткам кочових i осiлих племен, що iх греки називали одним словом – скiфи; кочiвники скуповували у приiжджих купцiв фiгури грецьких богiв, наперед замовленi пекторалi iз зображенням скiфських воiнiв, що приборкують коней, срiбнi гребiнцi й фiбули та золотi монети з карбованими парсунами скiфських царiв.

Ольвiя того часу вже належала Римовi, була занедбана та ще й погромлена кочiвниками, запущена в брудi й смiттi, що накопичувалося горами в пристанi i вздовж вулиць, якi вели до розчинених, з поламаним залiзяччям брам; Нижне мiсто зяяло руiнами, де тулилися бездомнi жебраки й злодii, – i тiльки Верхне iз заставленою торговими рядами агорою та Зевсовим курганом, на якому височiв храм Вседержителя, нагадувало про колишню славу Ольвii; а музиканти, давнi вчителi яких супроводжували колись урочистi процесii на святах Аполлона й шаленi дiонiзiйськi вакханалii, сидiли нинi iз своiми лiрами, кiфарами й барбiнтонами вздовж дорiг, що вели на агору, й тягучими жебранками випрошували милостиню.

Андрiй Первозваний зупинився перед кам’яними схiдцями, що спиналися до храму Зевса. Вражений контрастом мiж нужденнiстю Нижнього мiста й величавим iз рядами коринфських колон храмом, який самотньо височiв у Верхньому й нiби волав до небес про кривду, заподiяну старому славному полiсу, – й уперше за всю дорогу заговорив:

– Бачиш цей храм, Томо? То вже не життя, а iсторiя. Sic transit gloria mundi. А ми розпочинаемо нову епоху – не Зевса, а Христа.

Тома, втiшений, що заговорив урештi його супутник, мовив обережно, щоб не сполохати Андрiя, бо знову надовго замовкне:

– А чи впевнений ти, що наше святе дiло, яким започатковуемо нову епоху, залишиться в iсторii?

– В iсторii? – рiзко вiдказав Андрiй. – Наша справа житиме вiчно й нiколи не стане, як цей храм, нiмим свiдком минулого.

– Блаженнi вiруючi. Але ж так думали колись i греки, а ось дикий сколот гарцюе над еллiнською культурою, i осквернюе ii хамством цивiлiзований Рим… Що ж ми закладемо для вiчностi нашоi релiгii – новiтнi храми, свята, звичаi, книги?

– Милосердя й любов. Цi духовнi цiнностi, Томо, якi сьогоднi ще важаться шматком хлiба, завтра будуть самоцiнними. В час занепаду духа зароджуеться iдея духовностi – навiчно. Бо людина завжди матиме душу й потребуватиме для неi поживи. Людина нiколи не стане твариною, Томо! Чому ти весь час сумнiваешся навiть у такому, що ясне, як Божий день?

– Я не можу слiпо вiрити, мов праведний Йов, Андрiю. Я намагаюся збагнути iстину, а не тiльки визнати ii, – чому ти вважаеш це грiхом? Якщо ми прагнемо злитися з Божеством, то чому маемо боятися проникнути в його мiстерiю? Аж тодi можна стати апостолом Месii, коли в собi його вiдчуеш… Я ще не вiдчув: iдея, закладена в Нагiрнiй проповiдi, не стала для мене всеосяжною, – невже я повинен любити й римлянина, який поневолив мiй народ?

– Сказав Ісус: любiть ворогiв ваших, – невпевнено промовив Андрiй.

– О, саме через це й мучать мене сумнiви щодо божественностi Христа, я навiть умисне навiюю iх собi, коли згадую цi Ісусовi слова. Бо для мене дуже важливо: якщо любов до ворога проголошуе Бог, то це не заклик, а вирок, який прирiкае менi жити вiчно в неволi; коли ж Ісус, не будучи Богом, висловив подiбне побажання, то я можу й не прийняти його, як вiд людини, що мае право помилятися.

– Воля, про яку ти мариш, е земним благом. Ісус же пообiцяв людям Царство Боже, й задля нього варто промiняти земнi принади.

– Й нiколи не дiждатися волi?!

– Онуки нашi зате житимуть в блаженствi Господньому.

– Се ж тiльки обiцянка…

– Обiцянка Божа – то iдея, а без неi нiхто не мiг вижити. Вiд Авраама до Йосифа жила в юдеiв iдея волi, а Мойсей ii здiйснив.

– Бо вiн був людиною, а не Богом.

– Так, через це й воля земна не стала для нас вiчною. Предки нашi не мали високих iдеалiв i через те потрапили в нове пiдданство – теж земне. І так буде повторюватися доти, доки ми не осiнимо злетом нашого духа образ Божий, який носимо в собi. Ісус пiдготував нас до цього… Хiба ти нiколи не задумувався над тим, Томо, чому колись Божих обранцiв не розпинали? Бо вони творили матерiальнi дiла: Йосиф порятував народ вiд голоду, Мойсей – вiд кайданiв. А Ісус запропонував порятувати вiд бездуховностi – i його вбили користолюбцi, iдеали яких не сягають далi земних потреб. До Ісусовоi iдеi треба ще народовi дорости… Не пiд силу тобi, Томо, тягар, покладений на тебе Сином Божим.

Бiля храму Зевса ждали на апостолiв скiфськi воi – у бронзових шоломах i шкiряних панцирах, з сокирами при боках. Помiж ними стояв, радiсно посмiхаючись, апостол Матей. Андрiй вiддав скiфовi мiшечок з грiшми, той перерахував динари й вiдпустив полоняника.

– Слава Ісусу Христу, – привiтався Матей i обняв побратимiв. На його обличчi сяяла усмiшка – без слiду скепсису й скритностi, нiби вiн не тiльки неволi позбувся, а й якогось лише йому знаного тягаря. Матей сягнув рукою за пазуху й, повагавшись трохи, вийняв папiрусний сувiй i подав Андрiевi. – Я написав у неволi книгу про Христа й про нас – Благу вiсть для людей. Вiддаю тобi, Андрiю. В Скiфii безпечнiше, там народ молодий, ще й релiгii не мае, буде, може, до вас поблажливий. А я пiду, куди менi призначено – у Каппадокiю, землю Понтiйську… Передчуваю свiй смертний час. Хай не пропаде Євангелiе…

– Вiзьми у свою торбу, – подав Андрiй Томi папiрусний сувiй. – І прочитай. Може, знайдеш у книзi Матея вiдповiдi на питання, якi мучать тебе. Вона ж е першим свiдком нашого чину, яким ми розпочали новий час.

…Я згодом прочитав i зрозумiв, чому в Матея зникла з уст скептична посмiшка, якою вiн завше бентежив апостолiв i самого Вчителя. Колишнiй митар, пiвжиття якого збiгло в шахрайствi, очистившись щиросердечним каяттям, осягнув величний свiт духа, задля якого варто жити й життя вiддати. Оточували ж його люди, якi не розумiли вартостi того, в що повiрили: безпритульнi, бiднi й непросвiченi рибалки знайшли у Христовiй релiгii зручне пристановище й за свою беззастережну вiру чекали винагороди – затишного мiсця в Царствi Божому – й не задумувались над тим, що те царство тiльки проголошене, а його доведеться ще виборювати й гинути за нього… Тому скептична Матеева посмiшка, яка не таiла в собi глуму чи погорди, дотикалася до його уст, коли вiн слухав захопленi розмови апостолiв про майбутнiй свiт миру й любовi, що буде спосланий з неба, про рiвнiсть i достаток у ньому, про неминучу погибель Сатани з його злом i наругою: наiвними дiтьми були Христовi апостоли й не могли зрозумiти того, що християнська вiра – то передовсiм таемниця, жадання розгадати яку пробуджуе в людинi спрагу пiзнання i творення… Тепер Матей написав свою книгу – вгасив жагу, i спокiй прийшов до нього, звершив бо вiн для вiри найвище дiло: вчитимуться з Євангелiя вiд Матея невiдомi ще нинi будiвники нового царства.

Немае вже нинi апостолiв: розбрелися свiтами й грiхи своi i боягузтво й невiгластво викупили найдорожчою цiною – вiддали життя за проповiдь науки юдейського Вчителя серед народiв неюдейських. Воiстину справедливий був Ісус, коли мовив, що його учнi схожi на дiтей, якi сидять на полi, iм не належнiм, i ось прийдуть господарi i скажуть: залиште наше поле. Достоту сталося так: пiшли апостоли – кожен на призначену йому ниву – й зосталися там назавжди. Я ж вернувся… Що сказав би на це Матей – що добре зробив, бо ж юдейське поле таки менi належне? А може б, i не замислювався над цим виконавець вищоi волi, якому присуджено було вiддати людству Благу вiсть про народження новоi ери, в котрiй мiсця для юдейського народу визначити не зумiв.

Що ж повинен вчинити я – маю визначити? А де мое поле: там, в Орiянi, де посiяв зерна Христовоi науки, чи у спаленiй рiднiй Юдеi? З ким менi бути: з орiянським чужим народом, осяяним новою вiрою, чи iз своiм, юдейським, який з прадавньою iде у вигнання? Який рiшенець мае набрати форми слова й лягти в перших рядках мого Євангелiя?

Пустельний дзвiн гудiв, збивався, ставав з мiражних хвиль металом; таланiння забивало кожну клiтину мозку й вичавило з нього думку, що стекла чорнилом на папiрус:

«Коли ти пiзнаеш себе – аж тодi зрозумiеш, що ти син отця. Дотодi будеш вiдчужуватися вiд нього i йтимеш ведений за руку, поки не скаже тобi той, хто веде: ось Царство в небi! Але ти не радiй: птахи небеснi випередять тебе, i ти вернешся до отця».

Аж тодi спала напруга з мозку i таланiння стихло, а в печеру увiйшов той, кого Тома чекав супроти своеi волi, боявся його, гидував ним, а проте не мiг у цю хвилину обiйтися без нього.

– Ти кликав мене, – сказав чоловiк, одягнутий у тогу римського патрицiя.

Чорне волосся кучерявилося над його високим чолом, мав вiн скошенi до перенiсся очi, як у Юди Іш Карiота, i думав Тома, що грiшнi думки до нього завiтали, якщо на iх пролiт з’явився найогиднiший на землi злочинець; видно, пекельнi господарi високо цiнують зрадника, що ходить вiн у них в пошанi, – нiколи ж бо живий Юда про чистоту й ошатний одяг не дбав: нi рук не мив, нi цюндрiв не латав, а ось у тогу нарядився; захожий нахилився над Томою, нiби хотiв дiткнутися до його чола гачкуватим, як у Юди, носом, i промовив, ошкiривши бiлi зуби:

– Ти подумав, що в заплату за свiй дияволоугодний вчинок Юда месiею вiд Сатани на землю посланий, й оце до тебе завiтав… Дурниця, Іш Карiот свое зробив й перебувае у сутiношному царствi тiней, вiчним же посланцем Сатани на землi е я – Азазель, якого ти покликав на пораду, вичавивши з себе перший рядок своеi немочi.

– Але ж, – схопився з лежака Тома, – ти приходив до мене змiею.

– То баечки: змii, вужi, цапки i всiляка iнша твар. Вищi сили – Яхве i Сатана – не знають iншого образу, окрiм людського, – мовив Азазель розважно. – То не люди прибрали божу чи сатанинську подобу; навпаки, йдучи до вас, ми приймаемо ваш образ, щоб ви впiзнати й почути нас могли: есьте ж бо на землi нашим iнструментом… А коли ми вже почнемо з тобою, Томо, розмову, то не трактуй мене як злу силу – нема добрих чи злих сил, е антисвiти, якi тримають у рiзновазi космос i землю в ньому й борються мiж собою за людину, що живе на землi, бо е вона знаряддям нашоi влади в свiтi. Проте нiхто не може примусити вас робити те чи iнше, ми тiльки вербуемо людей собi на службу. Правда, надто впертих i затятих можемо й покарати – окремо Бог, окремо Сатана: антисвiти дiють кожен за своiми законами, i один до одного нiколи не втручаеться. Чи ж коли-небудь Яхве порятував вас вiд нашоi покари? Нiколи… А тепер кажи, чого кликав мене, i не шукай у моiх кучерях рогiв, а в сандалiях копит; я абсолютний розум, тож не мiг би для поважних розмов прибирати образ нерозумноi тварi.

Азазель присiв бiля Томи на лежаку й вичiкувально вдивлявся в нього колючими очима, в яких на мить зажеврiла iскорка лагiдностi, – певне, дiткнулося до його сатанинськоi сутностi звичайне спiвчуття до замученого старця з брунатним кружалом лисини, обведеноi стрепiхами сивого волосся, з глибокими ритвинами на обличчi, з яких виростала рiденька борода, – був Тома змарганий життям докраю, проте у проваллi темних очей i досi бурхотiв неспокiй та невситима допитливiсть.

– Я не кликав тебе, Азазелю, – промовив вiн перегодя, виминаючи колючий погляд диявола. – Але не проганяю: може, почую вiд тебе мiркування, якi допоможуть менi збагнути антиiстину i тим самим у справжнiй iстинi упевнитися… Ти через свого посланника – гадюку – загадав менi якось загадку: що лiпше – з’iсти лева, чи хай лев з’iсть мене?.. Я багато рокiв прожив у чужому орiянському краю, якому принiс нову вiру, а ще й крихти культури свого люду, – i аж там зрозумiв, що духовне життя кожного племенi – то закрите багатьма замками Святее святих, i коли вiдкрити його для iншого народу, то стаеться вмить той вибiр: вiн перемiшуе зiткненi духовнi свiти, й народжуеться щось трете. Якщо мiй свiт сильнiший, то я спожию чужий, але тодi й мiй перемiниться настiльки, скiльки чужий вартуе. Коли ж я слабший, чужий свiт перетравить мiй у своему чревi й теж змiниться на вартiсть свiту мого… То чи варто було чинити те, що зробили Христовi учнi: розбрелися свiтами й започаткували нову епоху, в якiй культури втратять свое обличчя, i в першу чергу – наша, гебрейська?

– Ти, я бачу, повернувся з чужого краю розполовинений, – вiдказав Азазель. – Частку себе вiддав орiянам, забравши взамiн частку iхню: i вже тужиш за тим краем, який тобою скористався. І не можеш жити нi без нього, нi без своеi вiтцiвщини, бо ж зостався тiльки наполовину з’iдений. Ха, яка марниця! Звичайно, не слiд було цього робити: хай би i ти i все людство незмiнними пробиралися в грядучi вiки – такими самими в добрi i злi, як вас створили Яхве й Сатана. Але й найвищi сили не завжди спроможнi керувати свiтом так, як iм цього хотiлось би: чи то кожен вiтець вмiе виховати сина за своею подобою – скiльки благородних батькiв соромилися своiми дiтьми, а скiльки ницих родителiв вiддавали свiтовi благородних чад! Бо людина отримала вiд антисвiтiв незалежний нi вiд кого розум. Ось що! Ти заплутався у своiх стосунках з новими виявами iсторичного процесу – нiчого не вдiеш, iсторiя перемiнна. Але людина мае право належати лише сама собi – якщо не дасть себе з’iсти левовi або не обжереться ним. Думаюча людина мае силу порвати всi зв’язки з традицiями i заснувати свiй власний самостiйний свiт!

– Це правда, – пiддавався Тома логiцi Азазеля. – Як же то страшно: бути причетним до створення новоi вiри, до витворення iдеi всезагальноi любовi, всесвiтнього братства, мати можливiсть дати поштовх духовному розвитковi iншого народу i в той же час втратити себе i свiй народ, який вважався обраним, а залишився без власноi святинi, мов жебрак на цвинтарi. То, може, i я спричинився до загибелi ерусалимського храму, пiшовши за Христом будувати Храм його?

– Не муч себе, Томо… Я тобi нагадав про власний i незалежний вiд ветхих традицiй свiт людини. Кожен може його запосягти. Та щоб досягнути цього, треба передовсiм з’ясувати для себе, з якого народу ти вийшов, хто вiн – той народ i чи вартуе твоеi жертви? Тобi легко буде це зробити: згадай лише долю юдея Ісуса, вивищеного твоiми родаками i розiп’ятого ними ж… Ви е народ iз стадним гоном, який дивовижно легко переходить iз стану захоплення до стану обурення – вiд «осанна» до «розiпни», ти мав змогу в цьому переконатися. Ви е народ, який не звик незалежно думати, а тому завжди знаходите простакiв, якi згоднi думати за вас, i як наслiдок – розумнi слухають невiгласiв. Ви дозволили саддукеям пiдмiнити бiблiйне тверезе мислення завченими фразами й охоче користуетесь ними у всiх випадках життя… Ви, наiвнi й лiнивi, заколисуете себе баечками про свою винятковiсть i вибранiсть – мiфами, що м’яко душу лоскочуть, а кожну смiливу думку сприймаете зi страхом i заздрiстю, з ненавистю дивитесь на людину, яка виросла серед вас на голову вище. Що ви вчинили з Ісусом?.. Ви е народ, який визнае пророка тiльки тодi, коли вiн вивищуеться над вами на хрестi, – о, тодi ви готовi стати поруч з ним одесную чи то ошуйцю, i нiкого з вас досi, крiм Юди, не замучила совiсть! Ха, а найбiльший пошанiвок мають у вас крикуни i демагоги, якi багато обiцяють i нiчого робити не вмiють – крiм, хiба що, кривавоi рiзнi: ти ж сам бачив, до чого довели Єрусалим зелоти. Як же може думаюча людина вважати себе клiтиною такого народу? Ганьба!

– Я згоден з тобою, хоч менi це й боляче слухати, – все бiльше пiддавався Азазелевi Тома, проте спробував-таки оборонятися. – Гiрка це правда, але ж нiхто iнший, а гебрейський народ зумiв зберегти себе i в египетськiй, i у вавилонськiй неволях… А хто народив того, на голову вищого за всiх людей, Ісуса, – який народ на таке спромiгся, хто ще понiс нову релiгiю по всьому свiту? Греки? Нi, замкнулися в собi iз своiми смiшними богами, створивши захоплюючi казочки для дiтей. Сколоти? Теж нi: назвали iменами боженят рiзнi з’яви природи, i на цьому iх пiзнання духовного свiту закiнчилось. Самаритяни, що поклоняються й досi Ваалу i зневажають Яхве, який вiддав Мойсеевi з правдами вiри скрижалi? Тiльки юдей принiс у свiт iдею жертовноi любовi й за це помер на хрестi! То чому я мав би аж так зневажати свiй народ, щоб вiдрiкатися вiд нього?

Азазель зареготав.

– Любов? Ісус проголосив ii, i вона стала враз для вас обов’язковою! Не з надр ваших душ народилася – силою привнесена: любiться, а не хочете – кара зiйде на вас. Метода, розрахована на отарнiсть! Ісус диктуе вам догму любовi, народ бунтуеться проти неi, тодi творець догми вдаеться до терору, оголошуе апокалiпсис i знищуе вас за те, що ви не хотiли любити… Помовчи, я знаю, що хочеш сказати, то загодя вiдповiдаю: не з волi Сатани загинув Єрусалим, Бог-отець помстився на вас за розп’яття свого посланника, слова якого ви не зумiли й не захотiли прийняти. І мав вагомi на те причини: Сатана теж iнакше з вами не повiвся б, якби ви, примiром, спiймали в людському тiлi мене й закатували. Вищi сили жорстокi, й тому, якщо хочеш власноi свободи, вступися з поля бою вищих сил. Як Йосиф Флавiй…

– Замовкни! – скрикнув Тома. – Не смiй при менi згадувати Флавiя… Я ще для Юди мав би виправдання – зрадив вiн одного лише Ісуса, а Флавiй – весь народ! І не повiсився! Вступився з поля бою вищих сил? Брехня – тобi запродався!

– Не гарячкуй… Яхве вибрав вас, Сатана – римлян. Але ж за непокору карае вас ваш Бог римлянами. Це зрозумiв мудрий Йосиф Флавiй i тому вступився, не його то справа – втручатися в стратегiю надприродних сил… Так, вiн вiдступник, вiдступив набiк i спостерiгае, як нерозумнi люди винищують однi одних невiсть за що, i все те записуе. Для науки майбутнiм поколiнням. Вiн напише знамениту книгу на всi тисячолiття, щоб застерегти нащадкiв перед безглуздим кровопролиттям. Де ж ти бачив, щоб звiр винищував собi подiбних, – тiльки людина, яка забула, що обдарована есть розумом. То чи не благородно вчинив Флавiй, що промiняв меч на перо, задумавши навчити людей глузду?

– Пiдступний дияволе, – схопився з лежака Тома, – ти хочеш зламати мою совiсть? Геть вiд мене… Я напишу свою Благу вiсть без твоеi допомоги, й за те, що не запродав тобi душi, пошанують мене нащадки…

– Ха-ха! Ти думаеш, що твоi писання житимуть пiсля тебе? Мана! Того сувою нiхто й не розгорне, бо настане iнше життя, iншi з’являться в людей клопоти – кому потрiбнi будуть сумнiви, що огортали тебе, коли страждав твiй народ, кому знадобиться твоя любов? Твiй край зовсiм перестане iснувати або ж не таким вiн буде, яким ти його вимрiюеш у своiх писаннях. А вiдступник Йосиф Флавiй засвiдчуе холодну iстину холодним розумом – i тiльки такi книги матимуть майбутне.

Азазель зник, нiби його й не було в печерi, тiльки з нори висунула голову змiя, вона висолопила жало й сичала: був це сатанинський смiх над розпукою людини, яка зневiрилася у всьому, що носило на собi печать благородства, а до бруду пристати не могла… І вив би Тома шакалом, гiеною у мертвiй пустелi, якби враз у звечорiннi не побачив високо в небi всипаноi дрiбнотою зiр бiлоi дороги, яка теж належала вищим силам i несла на собi безлiч свiтiв, а в них досконалiших за землян розумних iстот; може, чують вони нiме Томине волання й поблажливо посмiхаються над його дитячим стражданням. Живуть вони й рухаються вiчною небесною дорогою, яку орiяни назвали Єрусалимським шляхом.




IV


Залишивши Ольвiю i з евангелiстом Матеем попрощавшись, Андрiй Первозваний i Тома Невiрний подалися пiшки понад Бористеном на пiвнiч – до межi свiтiв, як було велено Провидiнням: у день П’ятдесятницi долинув до Андрiя голос з незнаноi Орiяни й велiв йому дiйти до найвищоi кручi, за якою розпочиналося царство холодного Борея, й поставити на нiй хрест.

Йшли вони вдень i вночi й вiдпочивали тiльки в полудневу спеку; вдень зорили на сонце, а вночi показував iм напрям Молочний Шлях, i вони брели попiд ним, розгортаючи буйне волоття трав, – немов по днi морському. Губилися у високiй тирсi, нiби в пралiсi, там же й знаходили поживу: забирали з гнiзд чаiнi й перепелячi яйця, руками ловили курiпок i смажили iх на вогнi, у захованих в гаях озерах ловили сiтями рибу, що густо телесувалася в кришталевих водах, у дуплах лип та дубiв знаходили мед, який збiгав по стовбурах i застигав на корi грудами, мов живиця, – земля тут була такою багатою, що й працювати на нiй не треба, сама могла нагодувати кочових скiфiв, якi зрiдка з’являлися пiд краем неба з валками возiв i чередами худоби й там же зникали, канувши за небокрай.

Вряди-годи апостоли вихоплювалися iз тирсового полону, й тодi перед очима, скiльки свiту – аж до обрiю, скопичувалися один над одним горби й пагорби, а мiж ними у глибоких байраках кучерявилися острiвцi лiщинових кущiв, оточених, немов сторожею, терном i глодом; згодом горби малiли, а щоб iх побачило небо, бо нiкому тут бiльше, взивали до нього фiолетовими озерцями люпину та кривавими латками маку й сповзали знову в безмежжя розiмлiлих пiд сварожим промiнням трав, звiдки не видно свiту, й дорогу на пiвнiч показувала мандрiвникам широка бинда Бористену, що просвiчувалась голубизною крiзь заростi очерету, вiльх та трепетолисту.

Не знали Ісусовi учнi назв цього зеленого буяння, як теж – i богiв, якi з таким щедрим марнотратством обдаровували не баченими в свiтi благами майже безлюдний край, i подив та заздрiсть щербили iхнi серця: чи ж то справедливо вчинив Яхве, коли випалив сонцем Ізраiль, Єгипет, Грецiю, густо заселивши iх народами, й вони – на безводдi й безхлiб’i, в пустелях, пiсках i солончаках – мусили витворювати високi цивiлiзацii й викрешувати в собi силу мислення в боротьбi з убозтвом землi? А може, саме в жорстокiй спонуцi до непосильноi працi й таiться причина того, що на земних пустищах зродилися неповторнi культури, досконалi державнi утворення, могутнi вiйська?.. І все ж таки, для чого обдарував Господь таким багатством сколотський край, де люди навiть домiвок не мають: чей же нiколи мешканцi бористенських степiв не спожиють цього добра. То чи ж не е воно самоцiллю й створене лише для втiхи единому Боговi – тодi, як стiльки народiв свiту дiлять крихти, здобутi тяжкою працею на пустках?

Апостоли йшли, виминаючи непевних кочiвникiв, якi денеколи з’являлися на степових в’iжджених дорогах, – сповнювалось тодi зелене безмежжя ревом худоби, iржанням коней, скрипом дерев’яних колiс i лопотiнням халабуд, нап’ятих на телiги, – були це тi самi скiфи-антропофаги, в котрих Андрiй з Томою викупили Матея, й хоч не йняли вони вiри, що тут насправдi живуть людожери, все ж остерiгалися бородатих понурих людей, якi жили за поконом кочев’я: ходила ж бо чутка у грецьких полiсах, що скiфи обертають чужинцiв у рабiв, заздалегiдь ослiплюючи iх, щоб не втiкали; скидають засуджених на смерть iз урвищ; на похоронах князiв убивають рабiв, коней i жон, спалюючи iх разом з покiйником на жертвенних огнях, – про це розказав Томi й Андрiевi Матей, застерiгаючи iх перед напiвдикими людьми, в яких перебував у неволi, тож мандрiвники ховалися далеко вiд дорiг у вибалках, коли на обрii з’являлись валки.

Знав Андрiй, що це ще не той край, де йому звелено хрест поставити; вiн здалеку прислухався до голосiв степових мешканцiв – не була то мова, яка вгнiздилася в пам’ятi, коли завис над ним вогненний язик в день зiслання Святого Духа, тож мандрували вони з Томою далi й далi, поки не спустилися iз плоских гранiтних кряжiв, що розтинали степ на обаполи, над молитовно тиху рiчку, яка впадала в Бористен серед розлогоi, мов плахта, рiвнини.

Над рiчкою то тут, то там бiлiли розсипи хаток пiд солом’яними стрiхами; кожен двiр був обгороджений плетеним тином i потопав у садочку; посерединi обiйсть вивищувались щогли журавлiв, якими поселяни витягували з криниць, обрамлених дерев’яними цямринами, бочiвочки з водою; гавкали собаки на прив’язях, на берегах рiчки тихо паслися корови, й звiдусiль нiби пiсня долинала – чи то спiвали люди, чи так спiвуче розмовляли, та вчув Андрiй знайомi звуки й слова й осiнив себе хрестом: тут нарештi брав свiй початок край, в який Провидiння звелiло Андрiевi Первозваному понести Христове благословення.

Апостоли перейшли широким бродом рiчку й ступили на обiйстя крайньоi хати, висунутоi на залучину до самоi води. Стояли в нерiшучостi, вагаючись – заходити в дiм чи нi, та рвався на прив’язi пес, звiдомляючи втiшним дзявкотом господарiв, що гостi прибули; врештi хатнi дверi тихо прочинилися й на порозi став чоловiк у шовковiй малиновiй свитi й личаках; був вiн безбородий i голомозий, тiльки шпакувата коса, що виростала з тiменi, спадала, закручуючись за вухом, на плече; за ним вийшла молода чорнява жiнка в нацiленiй до неба гостроверхiй шапцi й кольоровотканiй корсетцi, – обое пильно приглядалися до подорожнiх, що змученi, зарослi й босi стояли серед подвiр’я, спершись на костури, й нiчого не просили, тiльки спозирали господарiв, нiби вгадати хотiли – добром чи злом зустрiнуть iх.

Спитав господар:

– Откiль i куди прямуете, люди добрi?

– З Єрусалима до межi свiтiв, – вiдказав Андрiй.

– А-а, – посмiхнувся господар, мовби давно виглядав iх, а до Єрусалима було йому рукою подати. – Чули ми про Єрусалим, давно чували, коли ще дiтьми були: тодi з востока на полудне йшла небом звiзда хвостата, спущающа од себе лучi предивнi. Тямлю: видiння сеi звiзди страхом об’яло весь люд, волхви же нашi, на звiзду смотрiвше, тако рекли: «М’ятеж велiй буде в землi полуденнiй».

– Тодi у Вифлеемi, що бiля Єрусалима, Бог народився, – мовив Андрiй.

– Чули-смо i те, та вiри не йняли, бо свого Бога правiчного маемо, i породив вiн вельми много боженят, що свiтом владiють… Звiстили про це нас грецькi купцi, що лодiями до нас прибувають, заморськi вина й пахучу оливу привозять, а в нас забирають жито, мед i вiск, – мовляв, народився в далекiй Юдеi Син Божий, а як до нього йти, нiхто не знав, – то зоряну бiлу дорогу, попiд якою хвостата звiзда йшла, Єрусалимським шляхом нарекли – мандруй по ньому, як хочеш зрiти Бога живого… А ви зрiли?

– Зрiли, – вiдказав Андрiй. – Ми навчались у нього правди i любовi.

– Он як… То заходьте до хижi, Божi люди, – запросив господар, нiтрохи не дивуючись, що гостi навчались у самого Бога. – А то по всiй землi боги на землю сходять, так… До людей, до кого iм ще йти… Наш Перун сходить пломенем пiд час бурi, а в погодь Сварожем стае i по синьому небi бiлим конем день-денно галопуе, щоб перед вечiрньою денницею сховатися за травами, – а вранцi знову викотиться… – Господар, згадавши про сонце, звiв до нього руки й молитву прошепотiв: – Хай не застане Бог сплячого орiяна, хай встигне вiн при сходi сонця шапку зняти…

Був господар вельми балакучий, господиня ж мовчки спозирала пришельцiв ласкавими очима; десь уже бачив такi очi Тома, а може – один лише погляд приязний; не мiг цього сказати, та добре йому стало на душi, й подумав вiн у цю мить, що залишиться тут надовго, навiть якщо Андрiй повернеться в Юдею: замало есть поблагословити чужий народ хрестом, треба його ще й пiзнати й переконатися, чи готовий вiн прийняти нову вiру.

Господар налив у ночви води й помив гостям ноги (так само перед Тайною вечерею вшанував нас Учитель, – подумав Андрiй i прийняв се за добрий знак: схожi звичаi сприятимуть впровадженню Христовоi вiри в цьому краю), потiм господиня подала на стiл мису з медом i просянi коржi, а господар невгавав, розповiдаючи гостям про Орiянський край – найкращий у свiтi i люблений богами.

…Хто хоч один раз побував у нашому раю мiж Россю й Ужем, той не покине його нiколи… Живе в наших гаях Полiсун, що на кожне ваше слово вiдгукнеться й заманить у глибину орiянськоi украiни, а там оточать його мавки-лiтавицi, красунi лiсовi, а там Купайло з Мареною запросять на весняний бенкет, i кожен ладо знайде свою ладу – назавше залишиться зайшлий в Орiянi, дiтей своiх iй вiддасть, а сам перемiниться у зело, у твар земну; зацвiте калиною або тереном, березою, тополею, братком синьо-жовтим чи явором стане; зозулею закуе, чайкою закигиче, бусолом заклекоче або цвiркуном-домовиком засюрчить, – нiкому немае тут смертi, тут усе вiчно живе, вiчно оновлюеться, перемiнюеться, воскресае, – бог Ярило, спосланий на нашу землю Родом, править тут вiчним життям… А коли вам говорили, що ми сколоти, – не вiрте нетямущим: сколоти там, за гранiтним кряжем, що пролiг вiд витоку Раставицi аж до кам’яних порогiв на Данапрi; то чужi й дикi племена, якi не орють i не жнуть, а лише топчуться по землi й стратовують ii марно: самi достатку не запосягли й кого настигли – зубожили, i мова в них iнша й боги не такi… Всiляко називають нас чужинцi. Сармати, що з-над Танаiсу прийшли й богiв наших визнали й жон орiянських собi вибирають, звуть нас роксолянами, хоч самi таке плем’я привели з собою зi сходу: в нас мiсця багато, всiх приймаемо, бо так велить наш покон… Хто венедами нас кличе, а бiльше росами або росомонами, бо над Россю живемо, а ще й полянами звуть – поля в нас много; та есьмо орiями, бо землю плугом оремо, якого скинув нам iз неба син творця всесвiту Рода – Даждьбог… Хто вмiе слухати, той чуе, як усе на цiй землi умiе розмовляти: зiлечко до зiлечка притуляеться, зiлечко до зiлечка озиваеться; барвiнок, любисток, рута й васильки нашiптують молодим про любов i зводять iх – зiрвеш листок, послухаеш i знаеш, хто полюбив; лобода провiстить горе, сухе дерево застереже перед нечистою силою, зозуля вдiвство й розлуку накуе, крук-трупожер лихо накличе, бусол домiвку обереже й заколише своею мовою малят, цвiркун насюрчить дiтям казок на всю нiч, тiльки жито мовчить, напружуючись у працi великiй: сокiв iз землi набирае, щоб нас прогодувати… В Орiянi люди найдобрiшi в свiтi: хто заходить у хату, того охороняе родинний бог: гостя кривдити не можна – хто гостя прожене, тому сусiди хату спалять. А полоняника вiдпускаемо на волю. Тiльки зрадника люто караемо – виганяемо з нашоi землi, бо найбiльшою для людини покарою е втрата раю…

І далi йшли апостоли горi Бористеном – до межi свiтiв, i чудно iм було з дива орiянського. А може, то не над Йорданом, а над Россю визначив колись Господь мiсце для Едему, може, то на цiй землi праотцi людства спiзнали солод грiха первородного? – думав Андрiй. – А може, тепер, в сiю мить Божоi вiчностi, запримiтив Яхве орiянський народ й готуе його для великого чуда в майбутньому, а про свiй народ забув, розсердившись на гебреiв за грiхи iхнi? Можливо, Господь завершив уже своi справи над Йорданом i, викупивши грiхи Ізраiля кров’ю свого сина, приглянувся до безтурботного молодого народу, в якого щойно розпочався рiст, й ось посилае йому через нас iдею единого Бога?

Думав Тома: на пiвднi старий свiт умирае, а тут тiльки народжуеться. Чи варто його тривожити – як же то тяжко бути вибраним народом! Але нiщо в свiтi не зупиняеться на гранi дитинства, все приходить до своеi зрiлостi, а зрiлiсть – то трудне випробування. Хай благословить мене Господь вийти разом з цим народом на його Голготу! Вiн надто довiрливий, i треба його спам’ятати вiд надмiрноi доброти – щоб не погубила орiян гостиннiсть iхня. У них вiдсутнiй сумнiв щодо людськоi порядностi й Божоi непомильностi, в них вiдсутне невiр’я! Невже аж тодi, коли сповниться круг вiкiв i прийде до народу старiсть, – народиться у них свiй Тома Невiрний, який переконуватиме довiрливих у несправедливостi Господнiй i будитиме розлiнивлений у вiрi люд до власного чину? Прости менi, Яхве, але ж своi дослiди над моiм народом, оглупленим вiрою i спонадiяним лише на Твою силу, – надто дорого нам оплачуються. Як довго йшли ми з неволi, виригуючи египетський хлiб, що ним з ласки Твоеi один тiльки раз нагодував наш народ Йосиф? Яка ж постигне гебреiв iще кара за те, що заспокоенi вибранiстю й марно сподiваючись на Твiй абсолютний розум, котрий пiдмiнив iм розум iхнiй, не зумiли пiднятися духом до тiеi висоти, щоб зумiти вiдрiзнити злодiя вiд Бога й зважитися вибрати для свого дiла не Варавву, а Христа?

Вiд хати до хати, вiд села до села зигзицею шугала вiстка про двох провiсникiв нового Бога, що зiйшли на орiянську землю з небесного Єрусалимського шляху й мандрують на пiвнiч до межi свiтiв, позначеноi найвищою кручею над устям Десни в Данапр, де земля легко й радiсно пiдноситься до неба, а баня небесна сходить iй назустрiч й благословить зелену украiну.

За апостолами гурмою йшли увiруванi орii, супроводжуючи Божих людей до свого храму, щоб жертву данапрiвському Богу зрiли – чей же один Всевишнiй на землi. Ірани називають його Маздою, гебреi – Єговою, а орiяни – Родом, який дав рiд добрим i злим силам, людям i тварям й послав на землю свого сина Даждьбога, достоту, як Яхве Ісуса.

Було цiкаво, але й тривожно: а що коли це пройдисвiти й облудники? Йшли збентеженi орiяни за апостолами до кручi, в пiднiжжi якоi, у Святошинському гаю, стояв головний орiянський храм: хай скаже свое слово волхв Богодан.

Розступилися клени й осокори перед прочанами, якi йшли до храму в сумнiвах i надii: чей не розсердиться Род за те, що увiрували в Духа Божого, зiсланого колись в образi голуба на Ісуса пiд час хрещення, – бо й водохресний обряд iм не чужий. Навеснi, коли сонце виходить iз сузiр’я Перуна й народжуеться на землi вода, весь орiянський люд iде до требищ над священнi потоки, щоб змити з себе накип щоденних буднiв, який прилип до тiла й душi: втому, злiсть, чужоложну похiть, ненависть, жадобу помсти, лiнивство, байдужiсть, заздрiсть – усе змие вода Перуна, якщо ти в щирому покаяннi дiткнешся троеперстям до своiх грудей.

На огородженiй частоколом галявинi, що похило збiгала до священного струмка, оточив жертовний камiнь чотиристiнний без даху храм з вiдкритими трьома брамами. За каменем, у глибинi храму, стояв високий дерев’яний iдол бога Рода з повним вина рогом у простягнутiй руцi, а бiля його стiп лежали на землi плуг, сiдло i меч. Ідол мав три обличчя, що створювали единий образ Рода, а туловище його дiлилося на двi частини: вгорi витали люди, якi заселюють Орiяну, а внизу панував пiдземний свiт, на якому держиться земне життя.

Тома приглянувся до найнижчого зображення: то стояв на колiнах скотiй бог Велес, якого Род скинув у пiдземелля за те, що дав вiн людям Орiянського краю надмiр молока й меду, посiявши цим самим серед народу найтяжчий грiх – лiнивство; та все-таки щедрий бог Достатку не покинув людей: ось тримае вiн у руках над головою землю у виглядi клаптика дерну – вiчно тримае й клянеться, що це його украiна, що укроiв вiн людям рiвно стiльки землi, скiльки вони можуть захистити мечем; Велес присягае, що завжди буде ii утримувати – всю украiну Орiяну, а якщо лже, то хай земля його покрие.

Так пояснював Томi волхв Богодан.

– Велес двигае на собi життя, а Род благословить, i нi один не е сильнiший вiд iншого, бо обидва опiкуються людьми, якi живуть мiж ними. Це наша триеднiсть – Бог, громада i украiна, тому ми свято вшановуемо священне число: тричi благословляемо своiх дiтей, тричi цiлуемося при зустрiчi, тричi спльовуемо проти злих сил i тричi пiднiмаемо труну з покiйником…

Думав Тома про незбагненну спiльнiсть мiж народами, вiддаленими один вiд одного на тьми-тьмущi стадiй, – в засадах релiгiй i в щоденному побутi… Водохрещення, троеперстiсть, триединiсть, а ще довгий до п’ят, як у юдейських первосвященикiв, блакитний подир на жрецевi… а може, Ісус уже колись сюди приходив?

Тома стояв бiля iдола i слухав волхва – посередника мiж Богом i своiми людьми; був Богодан пророком, яких у Юдеi вже нема, бо вони сповiстили з’яву Месii, i вiн уже приходив; тут пророки ще провiщають, ще ждуть…

Багато знав волхв i багато мiг – мовив вiн про це апостолам. Був жрець патроном знахарiв, вiдьом, чарiвникiв, обавниць, потворниць i химородникiв, повелителем хмар i хмарогонителем; ворожив на вiдварах трав i опiзнавав злодiiв, знав усi обряди й ритуальнi пiснi, стерiг вiчний вогонь i приймав жертви, урядував молiння i святковi забави, був бояном i кощунословом, умiв насилати вроки i перемiнювати негiдникiв у вовкулак…

– Чи ж то наш Даниiл-пророк, – мовив Тома до Андрiя, – не перемiнив Навуходоносора у тварину, яка iла траву?.. Таке нинi тут вiдбуваеться: вдова стае чайкою, а знавiснiлi вовкулаки пожирають сонце й мiсяць… Воiстину там старий свiт умирае, а тут щойно народжуеться.

– Все це баснi поганськi, – знехотя вiдказав Андрiй.

Волхв Богодан пiдiйшов до жертвенного каменя, на який крiзь круглу пройму мiж верховiттями дерев, що оточили храм, падав снiп сонячного свiтла, й поблагословив його для жертвоприношення; потiм промовив до апостолiв:

– Я вислухав вас, Божi посланцi, i зрозумiв, що ваша вiра не чужа нам. Та iнший у нас свiт й iншi обряди. Знаемо ми вiру вогнепоклонникiв-зороастрiйцiв, яка стала на прю iз скiфським багатобожiем, i юдейську вiру знаемо. Ближчi нам зороастрiйцi – приходять вони вряди-годи до нас. Нам подобаеться iхнiй покон: той у них святий, хто побудуе на землi дiм, пiдтримуе в ньому вогонь, дбае про свою жону, дiтей i череду; хто засiвае в них зерно, той праведник, жертву бо цим Маздi приносить… А Яхве жорстокий. Нашi Род i Велес усi таемницi перед людьми розкрили, Єгова ж примушуе слiпо вiрити в нього й жорстоко карае тих, хто наближаеться до потаемного. Вiн боiться власного творiння: через змiя намовив праотцiв до грiха, щоб мати право потiм обезсилити iх покарою, наклав на людей Каiнову печать, щоб вони сили своi у вiйнах витрачали, змiшав мови у Вавилонi, аби люди не едналися мiж собою й надто сильними не ставали; Яхве вибирае для себе з-помiж народiв жертву й випробовуе ii, люди для нього – що бджоли в дуплi: захоче – вiзьме мед, захоче – лишить… А наш Род добрий: вiн любить своiх дiтей, бо не для проби обрав нас з-посеред чужих племен, а породив. Тому ми злилися з ним, як з Природою, i пiзнаемо його в Природi. Усе тут наше – вiн i земля!.. Ви ж приносите нам науку свого Бога – сина Яхве. Людський вiн, то мав би i нам бути близький. Але ж не знаемо, в чому незглибинна сутнiсть його науки, його правди.

– Ісус принiс на землю прощення грiхiв, – вiдказав Андрiй. – Ви боiтеся таемниць, прагнете у всьому ясностi – хiба спроможна людина знати все, i чи не обдурюе вона себе, стверджуючи, що все пiзнала? Таемниця ж Христа полягае в тому, що до неi треба весь час доростати душею. Проте вона вiчно буде таемницею життя, смертi й воскресiння й водно спонукуватиме людину до поступу й удосконалення… Ви багато знаете, так. Але ви ще повиннi й пiзнавати, бо обдарованi есьте мислю i словом. У цьому й рiзниця мiж людиною й нiминою: нiмина щось знае i завжди робить те, що знае; людина пiзнае i не вiдае нинi, що вчинить завтра.

– Цiкавлять нас твоi думки… Але що саме повинно спонукувати людину до пiзнання: праця, жорстокiсть, обман, любов? Чим велить керуватися Христос?

– Ісус проповiдував милосердя i любов.

Волхв довго мовчав, мовив потiм:

– Ми дозволяемо освятити нашу землю хрестом. Бог единий для всiх, лише по-рiзному його називають i в рiзний облачають одяг. А ще – кожен частку свого добра i свого зла йому приписуе… Ми справимо жертву, i я поведу вас до межi свiтiв.

Волхв став за жертовний камiнь, запалив хмиз на ньому i звiв до сонця руки. Голубий подир ставав багряним – це було преображення жерця, вiн наближався до свого Бога, як Ісус до Яхве на горi Фавор. Не бачив Тома Ісусового преображення, та якщо воно було, то передавалось у вiдчуття перемiною кольору одежi, як i тут: бiле мiражне свiтло Юдейськоi пустелi зiслав Яхве на свого сина; орiянський Род молодив свого служителя, як степове сонце маковим цвiтом землю повеснi.

Прочани поклали на ватрище зерно i сота меду, а камiнь поливали не кров’ю жертвенних ягнят, як у гебреiв, а свiжим молоком: навкруж розносився солодкий запах хлiбноi, медовоi й молочноi землi, яка ще не знала кровi, бо була молодою. Орiяни падали ниць перед каменем i били поклони: «Боже, ти дав нам нинi поживу, дай нам i завтра подостатку!» – воздавав молитву волхв, а люд вторував хором: «Даждь, Боже! Даждь, Боже!»

Слухав Тома i дивувався, що так само, як цi незнанi орiяни, молився до Яхве i його батько-хлiбороб: «Благослови нам, Боже, наш урожай, пошли росу i дощ, щоб i завтра ми були надiленi щедротами твоiми». Все тут готове для прийняття новоi вiри, та чомусь морщився Андрiй на поганськi примовляння – може, тому, що iншою, не схожою на гебрейську музикою вони звучали.

Коли запашний дим розiслався над потiчком i всякнув у прибережнi трави, волхв Богодан, спираючись на високий гудзуватий костур, пiшов попереду процесii в бiк Данапра; з ним поруч iшов апостол Тома, а позаду двигав на собi бiлого хреста, з явора витесаного, Андрiй Первозваний – виносив його на зелену орiянську Голготу, спинаючись по кручах пiд саме небо.

А коли стали на вершинi – уздрiли у всiй величi диво орiянського краю: рвiйний плин безмежно широкого Бористену, вихопившись iз холоду пiвнiчноi землi, сповiльнив раптом свiй бiг бiля пiднiжжя кручi, розливаючись по рiвнинi на десятки рiк; верболознi острови спиняли рiку, щоб вона встигла вiдбити у своiх водах красу Орiяни, а потiм знову, злившись в одне русло, ще з дужчою силою, натхненням i ревом ринути в пiвденнi простори, забираючи в себе всi води благословенного краю для вдячностi подарунку Гостинному морю.

– Погляньте, Божi люди, – промовив волхв, вказуючи рукою на плин Данапра. – Праворуч – наш край, ви вже побачили його. А лiворуч – на пiвнiч i схiд, за крайнiм урочищем Полин, в земних тiснинах якого завмер до часу пекельний вогонь, простягнулися аж до гiперборейських льодiв землi безбожного Магога, Яфетового сина, i панують там ватаги iз колiна Роша, i живуть на безмежних просторах – до кряжiв Ямантау й далi аж до Гiндукуша – дикi племена, якi iдять нечисть i убивають один одного… Ця круча, де стоiмо, то вже межа свiтiв – супротивних i непримиренних. У пiвнiчному свiтi холод породжуе злу силу, яка готова рушити валом на землi, що знають Бога, й вiдчинити земнi тiснини в Полиновому урочищi… Так гласить орiянський кощун. Поблагослови, чоловiче Божий, – звернувся волхв до Андрiя, – цю землю, може, ваш Бог не дасть злiй силi спустошити колись наш край.

Вiн троеперстям тричi торкнувся до чола апостола, i той вкопав на вершинi кручi хреста.

– Погани есьте, – мовив Андрiй, вiдправивши молитву. – І прийде час, коли ви жертовники своi зруйнуете, обряди язичницькi забудете й поклонитесь хрестовi цьому. Бачите гори сi? На них возсiяе благодать Божа i стане тут город великий…

– Пророк еси? – спитав волхв.

– Пророк на сiй землi, – вiдказав Андрiй.

– То знай: пророк мае силу збудити людський дух, але викохати його, зберегти спроможен лише народ – обрядами й прадiдiвським поконом своiм… Не квапся руйнувати требища нашi: храми Вчителя твого зможуть вирости тут лише над нашими жертовниками.

Мовчки розiйшовся орiянський люд iз кручi, а над водами i долами пiдвiвся в пiднебесся бiлий хрест. І думав Тома: що принесе вiн цьому народовi – новий Синай iз заповiтними скрижалями, новий Єгипет чи нову Голготу? Чи спинить новiтня зброя духа навалу Роша? А може, сама навала орд викличе переможний похiд просвiченого християнства Пiвдня на темрявичну Пiвнiч? Чи пройметься орiянський люд словом християнського Месii настiльки, щоб зумiв витворити в собi месiянський первень на противагу месiянству Антихриста – нащадка Роша? Та чи зумiе вiн це зробити, позбувшись ураз власних традицiй, – яка ж тодi матерiя зможе всмоктати в себе нову вiру?

– Ти скривдив орiян, – сказав Тома до Андрiя, – образив iхнi святощi. Не так повиннi ми приходити з хрестом.

– Їхнi святощi поганськi й вiрi Христовiй супротивнi, – вiдповiв Андрiй. – Їх обряди, як i гебрейськi, – прохальнi, й нема в них крицi, тiльки мелос. Це розчулюе й розлiнивлюе народ. А хрест може втримати тiльки мiцна раса. Я пiду в край Роша.

– Не гоже вкладати меч Божий у безбожнi руки. Й негоже силою впроваджувати Христову вiру. Мусимо увiйти в душi орiян через iхнi молитви, на нашi схожi…

– Я мовив уже тобi, Томо: нема на тобi благословення Господнього, тож i проникне через тебе зараза конаючого поганства в Храм Ісуса й розвалить його зсередини… Я поблагословив цей край, як було менi велено Провидiнням, проте сьогоднi, на межi свiтiв, зрозумiв i те, що край Магога набагато дужчий за орiянський. Орiяни, як ми, своiм ситi i в чужий край не пiдуть. А охрещений Рош у всi землi понесе нову вiру. І Рим це здатний зробити, i Вiзантiй…

– Облуда! – скрикнув Тома. – Ти накличеш на орiян орду Магога, яка хрестом, лживим братолюбiем i вiрою единою зневолять цей благодатний рай!

– На все воля Божа, – мовив холодно Андрiй. – Та лише в такий спосiб зможе вирости Новий Єрусалим на горах, нинi мною освячених.

Й розiйшлися апостоли навiки. Андрiй Первозваний подався в гiперборейський город Словiн, а Тома Невiрний, покинутий побратимом i чужою землею iще не прийнятий, зiйшов з круч i в степ подався. Вiн брiв i брiв травами, не знаючи, куди прямуе, а коли залягла нiч, – знеможений i осиротiлий впав горiлиць на землю i вдивлявся в зоряний шлях, що бiг небом до покинутоi ним вiтцiвщини.




V


Що могли означати Андрiевi слова про сильну расу, здатну понести свiтовi хрест: зневiру у свiй власний народ, який спромiгся народити Месiю, та неспроможний був через знесилення в неволi i з’яловiння духа зрозумiти несподiвану новизну його вчення, чи був це послух настановi самого Ісуса, потаемно вiдданiй первозваному апостоловi – понести його iдею в сильнiший, нiж Юдея, свiт, щоб християнство не лише пригортало до себе народи, а й завойовувало iх? – думав Тома, лежачи на днi тирсового моря i вдивляючись у мiрiяди далеких планет, що розсипом дрiбних мачинок мандрували по небеснiй дузi, названiй в Орiянi Єрусалимським шляхом. – І кожна мачина в космiчному безмежжi не е меншою, нiж земля, i серед всього космосу – я, маленький первень мислячого свiту. Та невже ми з тобою, Андрiю, повиннi понести iдею Христа ще й туди, в небеснi провалля, замешканим у ньому розумним iстотам?.. Ба нi, гординя пойняла тебе, побратиме: Христос там уже бував. Христос бував уже всюди, а до нас, в Юдею, прийшов в останню чергу, покликаний воланням Ізраiля до неба, й запiзно вручив йому хреста – аж тодi, коли знесилений народ не вмiв уже ним скористатися… Але хрест – то наше знамення, Андрiю. Не вiрю я твоiм словам i паки й паки сумнiваюся в iх справедливостi: не Рим, не Вiзантiй i не Рош, а мiй народ понесе свiтовi нову правду. Вилонивши iз себе Месiю i не дiйшовши з ним згоди – на практичне дiло контракту не пiдписавши, Юдея вбила його лише для того, щоб самiй спам’ятатися i з вихолощеноi неволею отари, яка у злуцi з чужинцями могла лише Іродiв сплоджувати, – народом стати. І гордий за свое страждання та ще не вбите лоно, яке дало свiтовi генiя, вiзьме його бандеру! Стане цей народ сильною расою i не вiддасть бiльше свого першенства сусiдам, котрих водно за мудрiших вважав, i не дикому Рошу, а юдейському зелотовi, у кривдi змалку купаному, вручить зневаженого ним самим хреста!

Так буде. Народ, який тяжко згрiшив, сплодивши Ірода, спокутував цей грiх, народивши Вiдкупителя. Тож забудьте нам, народи свiту, наше гебрейське «розiпни» i залиште в пам’ятi «осанну». Чей гордився юдейський народ своiм сином i встелював йому дорогу вiд пiднiжжя Єлеонськоi гори до храму пальмовим вiттям, чекаючи вiд Месii порятунку. Чи ж винен той народ, стоптаний римлянами й виснажений власними мучителями, що в передпасхальний четвер, коли римськi когорти вже прибули до Єрусалима i щонайменше триста центурiй заполонили мiсто, зрiкся Месii, не отримавши вiд нього жодноi надii на порятунок вiд завойовника? Чи мiг юдейський люд зрозумiти сутнiсть вищого за земне царства в ту мить, коли вiдчайдушний Варавва звершив зримий крок до свободи: насмiлився, таки насмiлився вбити римського легiонера на очах у натовпу!

Мiй народ терплячий, але до мiри, вiн не може вiчно ждати Царства Небесного – його ж йому завжди обiцяли. І коли в нього вриваеться терпець, вiн стае страшний у своiй вiдчайдушностi й готовий вбивати не тiльки ворога, а й свого – якщо хтось там завагався пiдняти меча, чекаючи бiльш слушноi хвилини… А схопивши раз зброю – воюе без ваги, аж поки не схолоне в нього душа вiд кровi, а тодi з непробудною нехiттю, рiвною тiй лютi, яка до битви спонукувала, кидае долi меча й спокiйно йде в ярмо, i нiхто вгамованих неволею лiнивцiв уже не розбудить, не переконае, не засоромить, аж поки кривда знову переповнить чашу терпiнь i залле багряним туманом звичайний глузд. Хiба в такому станi може вiн сприйняти обiцянки Царства Небесного?

Року 63 до народження Ісуса ввiйшов у Єрусалим римський iмператор Помпей. Сталося це в суботу, коли закон забороняе гебреям працювати, – тож римськi воiни без перешкод перелiзли через мури храму й у дворi, де правовiрнi молилися до Яхве, принесли криваву жертву Юпiтеровi, вирiзавши дванадцять тисяч гебреiв. І стерпiв ту рiзню народ, стерпiв лише через те, що iмператор не наважився осквернити Святее святих – не торкнувся священних сувоiв Тори.

Року 37 до народження Ісуса регiментар Юдеi Ірод за сто талантiв, вручених Кассiю, отримав титул юдейського царя: настав час золотого розквiту юдейських мiст й тихого щоденного винищення народу. Вiдбудовуеться ерусалимський храм, поруч виростае цитадель на честь римського полководця Антонiя, закладаеться портове мiсто Кесарiя; в новозбудованому ерусалимському театрi, оздобленому римськими орлами, вiдбуваються поединки людей з левами, в лазнях з голубого мармуру збираеться на ради чужоземна знать, римськi легати везуть до Рима багатi подарунки вiд Ірода, – довколишнiй свiт славить юдейського царя за щедрiсть i розум, а в столицi липучий страх немiччю сковуе мiстян… Вирiзано членiв старого синедрiону, нишпорки снують по Єрусалиму, вказуючи римським лiкторам зрадникiв, у пiдвалах Антонii ночами страчують людей, запiдозрених у змовi проти Ірода. Ірод наказуе вбити улюблену дружину Марiямну, яка докоряла царевi за жорстокiсть; юдейський цар, зляканий власними злочинами, ховаеться в схронах Антонii; щоб уникнути помсти вiд рiдних синiв, наказуе iх знищити, а перед самою своею смертю велить замкнути в тюрми ерусалимську знать, заповiвши всiх убити пiсля свого скону – щоб народ не радiв на похоронi тирана, а мусив проливати сльози за найпишнiшим цвiтом Юдеi… Не знав гебрейський народ такого лиха навiть у вавилонськiй неволi – i стерпiв.

А ось цього стерпiти не мiг… За Ірода Антипи, тетрарха галiлейського – наслiдника Ірода Великого, Юдея стала римською провiнцiею, прилученою до Сирiйського намiсництва, i правив нею римський прокуратор, обравши своею резиденцiею Кесарiю. За iмператора Тиберiя став прокуратором Понтiй Пiлат, який замiнив Аннiя Руфа; зухвалий молодий вельможа i знати не хотiв про звичаi й закони правовiрних юдеiв, вiн навiть не пiдозрював, що цей народ мае своi релiгiйнi традицii, що вшановуе свого Бога, а тому проголосив богом усiх намiсництв i провiнцiй неосяжноi iмперii – Тиберiя. А щоб юдейське плем’я мало можливiсть повсякчас бачити божество й молитися до нього, Пiлат звелiв рiзьбярам витесати з мармуру погруддя iмператора й установити в притворi ерусалимського храму.

Заворушилася Юдея, заклекотiв народ, мов розворушене необачним хлопчиськом шершневе гнiздо, i стали враз единими вiчно розсваренi буквоiди-садукеi, якi пiшли на угоду з римською владою, й вiльнодумнi фарисеi й есеi, котрi не визнавали первосвященикiв, й аскети назореi, проповiдники-катехити й жебраки, торгiвцi, ремiсники й бунтарi-зелоти, яких очолили Юда галiлеянин i – потаемно вiд Ісуса – апостол Симон Канонiт, прозваний потiм Зе- лотом.

Такоi наруги не мiг стерпiти юдейський народ: вносити будь-яке зображення до синагоги, де пануе лише дух Божий, втiлений у Торi, вважалося найбiльшим грiхом, а вимагати поклонiнь камiнному погруддю лютого тирана Юдеi – було нечуваним блюзнiрством: пiсля такого святотатства осквернений храм мусив би згорiти, й самi гебреi стерли б iз лиця землi його слiд.

Тiльки-но виiхав iз Кесарii Понтiй Пiлат у позолоченому повозi, попереду якого вилаштувались преторiянцi й лiктори, що двигали на ношах погруддя iмператора, як на всiй дорозi – скiльки ii вiд Єрусалима до резиденцii намiсника, а не менше п’ятисот стадiй – суцiльною процесiею рушив безмовний народ i загородив намiсниковi проiзд, й нiяка сила, навiть смерть, не змогла б завернути людей назад. Пiлат пiдвiвся у повозi – обличчя його налилося кров’ю – i змахнув рукою: гикнули центурiони – й помчали вершники обабiч дороги. Тратуючи людей, вони проривали суцiльну колону, дiлили ii на частини й дротяними нагайками з уплетеними в них свинцевими кульками лупцювали безборонних, загортаючи й женучи iх поперед собою юрбами – до мурiв мiста, на iподром.

Понтiй Пiлат врiзався повозом у натовп, що безконечно напливав i його не меншало, вiн викликав мовчазний народ на вiдвертий бунт, та юрба була нiмою: нi крикiв, нi погроз, анi благань не почув намiсник; ця тиша бентежила його, й вiн спитав урештi:

– Чого ви хочете?

– Заверни назад лiкторiв з iдолом, тодi розiйдемося, – виступив наперед вождь зелотiв Юда з галiлеi.

– Неймовiрно… Немислимо!! – заревiв прокуратор. – На самого iмператора руку пiдняли? Та чи ви знаете, бидло, що цим ви образили весь римський народ i заслуговуете кари? – Пiлат знову змахнув рукою й скомандував: – Рубати iх!

А тодi сталося те, чого прокуратор сподiватися не мiг: весь натовп, немов за единим наказом, повалився на землю, люди оголили спини.

Незворушно стояв нiмотою вражений прокуратор, врештi кволо кивнув лiкторам, що несли погруддя Тиберiя, й тi миттю зникли з ношею за мурами мiста.

– Перемога, юдеi! – гукнув Юда галiлеянин. – Перемога!

Й натовп галасливою процесiею подався назад до Єрусалима.

Була п’ятниця – останнiй день перед пасхальною суботою: до столицi Юдеi стiкалися прочани з усiх свiтiв. Понтiй Пiлат, стривожений непокорою пiдданих, узяв iз собою додатковi когорти й розмiстив iх гарнiзоном у Антонii, сам же оселився в палацi Ірода Великого…

На початку мiсяця адара[5 - Лютого.] сказав до Ісуса брат Якiв – назорей, який нiколи не стриг волосся, не iв м’яса, а колiна мав мозолястi, мов у верблюда, бо цiлими днями молився навколiшки в синагозi за людськi грiхи.

– Приходили посланцi вiд Юди галiлеянина i втрете: якщо ти Месiя, мовили вони, то маеш повести народ проти римлян… А ти твердиш водно, що прийшов до нас не вiд свiту цього. І через тебе соромлять нашу родину сусiди, а тебе називають блаженним. Твоя мати Марiя вже й по воду до джерела пiти не може: кепкують з неi… То йди з галiлеi в Юдею. Нехай i там побачать люди дiла, що ти iх робиш. Нiхто ж бо не чинить нiчого таемного, коли сам явним бажае бути. Якщо ти Месiя, то яви себе свiтовi.

І сказав тодi Ісус:

– Настав мiй час.

Я чув цю розмову, й слова Учителя додали до моiх вiчних сумнiвiв переконаностi, що не Бог вiн, а лише Божий посланець на нашу згорьовану землю – з печаттю пророка i вождя. Я побачив теж, як завзяття, змiшане з невимовною радiстю, зблиснуло в очах Симона Канонiта, Зелотом потiм прозваного, – i впав вiн на колiна перед Ісусом, кажучи побожно:

– Загину разом з тобою… Усi загинемо!

– Істину речеш, Симоне, – мовив Ісус, пiдводячи апостола з колiн. – Прийде лихо, якого не було вiд початку свiту аж донинi, а коли те станеться, не залишиться в нашому краю каменя на каменi.

– І хай пiд тим камiнням пропадуть вороги! – вигукнув Симон.

– І рiд цей не перейде, як станеться лихо, – закiнчив свою думку Ісус, не звернувши уваги на патетичний заклик Симона.

Ми всi рушили з галiлеi дорогою понад Йорданом, щоб на пасхальну суботу прибути до Єрусалима. Йшли не кваплячись, нiби передчували, що там, у Єрусалимi, чекають на нас тяжкi випробування, якi можуть освятитися i славою, i смертю.

Апостоли перемовлялися зрiдка мiж собою про ворохобництво Юди галiлеянина в Юдеi. По дорозi нам зустрiчалися прочани, що з галiлеi й Самарii виходили на Єрихонський шлях, поспiшаючи на Пасху до столицi, й у всiх на устах була мова про бунт на Кесарiйському трактi, а ще хтось пустив чутку, що первосвященик Кайяфа – правда це чи не правда, а якщо так, то, певне, мав на увазi Юду галiлеянина – сказав на засiданнi синедрiону, мовляв, не можна допустити, щоб за ним пiшов народ, бо римляни весь Ізраiль в пустелю перетворять, i лiпше буде, коли один помре, а не весь люд загине…

Почувши це, Ісус сказав Петровi щось таке тривожне й загадкове про свою смерть i воскресiння в Єрусалимi… Ішов вiн попереду понад Йорданом, що прорив звивисте русло помiж шуварами, ховаючись в тiнях акацiй, кипарисiв i тополь, i, може, думав Учитель про те, що ось на цьому мiсцi, недалеко вiд Єрихона, де в старi часи Ісус Навин перебрiдав з гебреями рiку, заходячи в обiтовану землю, благословив його йорданською водою Йоан Хреститель – й вiдтодi розпочався в Icyca месiйний чин, а нинi вже – кiнець…

Ісус iшов попереду, а ми, пригнобленi й зажуренi, тяглися за ним, мов журавлi, крутими стежками i, певне, кожен по-своему трактував слова Учителя, мовленi впiвголоса Петровi, а я був, як нiколи дотепер, роздвоений, роздертий, розшарпаний: усе свое життя чекав початку повстання проти римлян, кожну мить виглядав вождя, який поведе мiй народ на битву, i сам готовий був iти серед перших на смерть за волю батькiвщини, а тепер тривога перед кровопролиттям, яке вiзьме життя сотень тисяч людей, пронизала душу: адже волi ми не здобудемо – Рим непереможний, перед Римом упало на колiна пiвсвiту, а Юдея – то ж мiзерний клаптик землi, який не вмiстить на собi й кiнноти римськоi. То чи не краще вичекати, чи не краще визнати Ісуса Месiею, а не земним вождем, i йти за ним, куди вiн кличе – до Царства Божого, i на тiй дорозi пiдрости, викшталтуватися, духовно змiцнiти й фiзично – теж, а потiм мирно перемогти здеморалiзованих сваволею римських варварiв – своею моральною перевагою…

У мене зродилася думка – в критичну мить врятувати Ісуса. Я поглянув на Юду Іш Карiота – вiн iшов поруч зi мною з перекинутою через плече торбою, в якiй тримав випрошенi в людей харчi i грошi; його зизуватi очi начебто виминали мiй погляд, та потiм iдко вчепилися в мене й зблиснули злобною радiстю: вiн зрозумiв, що я не вiрю в божественнiсть Ісуса так само, як i вiн, що ми – однодумцi, тож треба нам спiльно виходити з цiеi небезпечноi гри, в якiй зайшли надто далеко, – поки не пiзно; нашi зчепленi погляди помiтили й iншi апостоли, на нас почали падати iхнi скрадливi позирки, i я побачив у них той самий страх, зневiру й бажання мерщiй розiйтися по домах. Я засоромився, бо те, що апостоли готовi були так радо роздiлити моi сумнiви, засвiдчило, що моi вагання – то не розважливi думки мужа, а страх ницого боягуза; я глянув на Андрiя й заспокоiвся: первозваний апостол був побожний i врочистий, як завжди, i в очах його не чаiлося й дрiбки зневiри чи страху.

Тодi менi подумалося вельми крамольне, й пройняв мое серце бiль за мiй народ, уособлений нинi в його вибранцях – апостолах. Якщо вилучити з-посеред нас одержимого Андрiя i скептичного, який хто знае про що думае, Матея, то учнi Ісусовi горнуться до Вчителя виключно з користi, бо вiн iх нагодовуе, напоюе й обiцяе щасливе життя. Навiть якщо брати спонадiяного на повстання Симона Зелота, то i його сподiвання суто земнi, i моi – теж. Усi ми, весь наш народ – ще не готовi зрозумiти того, що проповiдуе Христос: свято душi, можливiсть бачити в життi щось вартiснiшого вiд iжi, безмежну радiсть усвiдомлення своеi вiдмiнностi вiд тварi, здатнiсть мислити, любити й страждати, щомитi виявляючи свою духовну сутнiсть – таку близьку до сутностi Божоi. Не доросли ми ще до цього…

Але ж прагнуть дорости хоча б одиницi. Ось проходять апостоли дорогою, що роздiляе старий Єрихон, зруйнований Ісусом Навином, i новий, розбудований Іродом Великим – з iподромом, амфiтеатрами, царськими палацами i басейнами; з цього розкiшного мiста вибiгають дивнi люди з простягнутими вперед руками, начебто вони слiпi… А вони i е слiпцi – i просять Ісуса, щоб зробив iх зрячими, вони прагнуть прозрiти, а не можуть, бо не вмiють повiрити у святу субстанцiю, що називаеться Духом, не знаходять ii в собi… Тiльки трьом, якi увiрували, повертае зiр Христос. Та чи зможе просвiтити весь народ, не ставши його вождем, не здобувши йому свободи, – бо лише на волi можливе духовне прозрiння.

Ми йшли з Ісусом вузькою долиною з Єрихона до Єрусалима мiж випаленими сонцем горбами, а за нами тягнулася валка прочан, якi й гадки не мали прозрiвати. Вони пiзнали вмiльця, котрий умiв паралiзованого поставити на ноги, п’ятьма хлiбинами нагодувати тисячну юрбу, а воду перемiнити у вино, – й зажадали вiд нього чудес. Нахабнiшi пiдбiгали до Ісуса, смикали його за поли й випитували, чи вiн насправдi Син Божий, та Христос мовчав, з болем поглядаючи на незрячих, i нахаби смiялися з нього.

Поблизу Вiтанii, за п’ятнадцять стадiй вiд Єрусалима, побачили в розлогому сикоморi, що випустив корiння з гiлок на дорогу, митаря Закхея, який – скiльки мав голосу – закликав Ісуса й апостолiв зайти до нього в гостi й ревно каявся, що не вiрив досi в Сина Божого. Ісус погодився, а незрячий люд i собi потягнувся на Закхееве подвiр’я й почав вимагати вiд Месii проголошення земного царства – уже в цю мить, бо скiльки можна чекати й самими обiцянками жити: якщо вiн насправдi Месiя, то чому вiдкладае благо на потiм?

І врештi заговорив Ісус. Вiн розповiв нетямущим притчу про три таланти, про невсипущу працю над помноженням скарбiв, переконував, що готового нiхто нiколи не дасть, й царство земне i Боже мусить кожен будувати сам. Бог посилае тiльки роботящим, а лiнивим i бездарним не дае нiчого, – й почулося ремство в слiпому натовпi. Ми ж вiрили, мовляв, що ти спошлеш нам Господнi блага, адже десятки лiт мучимося у римськiй неволi, то чей заслужили на винагороду, – ти ж примушуеш нас самих братися за будову. А хто дасть матерiял, хто нагодуе будiвничих – чи ж то такого Месii ми ждали; подiбну мудрiсть ми могли б почути i вiд Закхея; не потрiбне нам твое царство, в якому ще невiсть-скiльки бiдувати доведеться, краще вже залишатися пiд Римом, в римськiй державi хоч iсти е що: раб працюе i раба годують!

Пасхальноi суботи ми досягли Єлеонськоi гори, де зiбралися тисячi люду – вiруючих i роззяв, – цiкавих побачити Месiю; незрячi паломники ще не встигли збунтувати народ – Ісуса чекав трiумф. На схилi Єлеонськоi гори, в Кедронськiй долинi й бiля Золотоi брами хиталося людське море, готове розступитися перед вождем i вiтати його. Юда галiлеянин iз зелотами сновигали помiж натовпом, заохочуючи й пiдбадьорюючи: «Звеселися, дочко Сiона, се цар твiй гряде, осанна!» З вежi Антонii зорила за юрбою римська залога, готова рубати люд мечами, якщо б вiн ринув до палацу Ірода, де резидуе Понтiй Пiлат.

Ісусовi привели ослицю, i я не мiг збагнути: насмiхаються з нього слiпцi чи це сам Вчитель чинить зухвалий виклик пихатим римським вершникам, що стоять, нiби вилитi статуi, в Кедронськiй долинi й бiля Золотоi брами храму; Ісус сiв верхи на ослицю, i розступився натовп перед ним – печальним пiлiгримом з обличчям янгола, улюбленцем наiвних простакiв i мудрецем, якого за розум зненавидiли гордовитi книжники.

Я вбирав у себе його образ i бачив, як ця людина вмить оголюеться перед тисячоокою публiкою у своiй природнiй простотi й водночас закриваеться перед усiм свiтом в шкаралупу недосяжного аристократизму. Ісус пробирався верхи крiзь екзальтований натовп, який вистелював перед ним дорогу пальмовими галузками й одягом; грали флейтисти, сурмили сурмачi, гримiли барабани; Ісус був розчулений i водночас насторожений: ця юрба могла на перший поклик ватажка чернi висмiяти й розтерзати його за те, що насмiлився приймати вселюдську почесть, сидячи на ослi, а теж – i пiти за ним на смерть… Я ж боявся за Ісуса, знаючи, що нема гiршого ворога, нiж натовп.

– Благословен, хто гряде в iм’я Господне, осанна во вишнiх! – ревiв натовп, а переляканi фарисеi благали Ісуса, щоб заборонив юрбi вiтати його, адже кожноi митi можуть вихопитися з Антонii легiонери, щоб посiкти народ, i камiння тодi заговорить… Я ще не мiг знати, що за кiлька днiв ця сама юрба буде домагатися в Пiлата кари для облудника, який всуе царем себе назвав, i не слiпцi будуть у цьому виннi, а вiн, Ісус, бо прийшов до народу як Син Божий, не розумiючи того, що народ його приймае за ватажка земного i нiхто про Царство Небесне й не помислюе.

Думав я: якщо ти, Ісусе, i справдi Бог, то в цю хвилину мусиш стати людиною, якiй повiрив би народ… Благав його в душi: зiйди з осла й поклич людей за собою! Я вже не боявся кровi, сам готовий був пiти з ним на битву, бо зрозумiв остаточно: спочатку воля, а потiм Царство Духа. Та не знав я ще тодi, що народ, який волав «Чудо вчини, чудо!», й не чекав поклику до бою, а готовоi волi…

Ісус не звертав уваги на захопленi вигуки, заклики й благання: чим бiльше йому слави додавалося, чим вищий ставав його трiумф, тим бiльше вiн замикався в шкаралущу своеi таемницi – чужий i цьому свiтовi не належний. Вiн в’iхав у навстiж отворену Золоту браму, за якою зводився до неба храм, обведений ста п’ятдесятьма коринфськими колонами, покритий золотою бляхою, а спицi срiбнi й ворота теж срiблом кованi.

Христос зупинив ослицю й ступив на землю. Вiн пiдвiв руки до молитви, та враз затулив долонями обличчя, й сльози хлинули крiзь пальцi – нiхто не знав, чому плаче чоловiк, якого Месiею називають, але плач був зловiсний, i на мить стихла юрба, яка чекала – хто готового блага, хто заклику до битви, тiльки не слiз. Та нiчого не бачив тепер Ісус – крiм величноi святинi, над якою звершувався вiдлiк часу, i вiдчинилися перед Месiею дверi храму.

Ісус ступив крок, другий i зупинився, вражений побаченим. У притворi, де стояв жертовний вiвтар, було людно й гамiрно, й нiхто тут не молився. За ослонами сидiли крамарi й продавали рiзний крам для справляння треб i пожертв: чотки, ладан, лампади, оливу, баранiв, голубiв, ягнят; попiд стiною стояли рундуки, в яких мiняйли обмiнювали шекелi на динари; йшли тут завзятi торги – звичайнi, звичнi i прадавнi. Господнiй Дух витав десь там, у Святилищi храму, а тут нiхто до святощiв дiла не мав – у притворi кишiв брудний базар: торгiвцi захвалювали товар, дурили покупцiв, базарнi злодiйчуки сновигали помiж рядами й спритно набивали, де тiльки могли, кишенi – крамом i грiшми; тут нiхто не хвалив Господа, всюди смердiло тваринним послiдом, i сторопiлий Ісус стояв на порозi притвору iз затиснутою в долонi пугою, якою поганяв ослицю.

Вiн випростався, став вищий, високий, маестатичний; я аж тепер помiтив, що в рисах його обличчя немае нiчого гебрейського, що вiн – легат небесних свiтiв, якого Провидiння послало з найдальших глибин космосу на землю тiльки для того, щоб побачив вiн цей грiшний содом, який вчинили в домi молитви бездушнi люди, – i покарав iх або вмер за iхне спасiння. Ще хвилину тому я пiдозрював, що Ісус давно домовився з Юдою галiлеянином, й вони влаштували парадне видовище для того, щоб зiбрати докупи й згуртувати народ; я навiть дивувався якоiсь митi, як умiло увiйшов Ісус у вiдведену йому роль, i аж тепер зрозумiв, що Месiя навiть не бачив натовпу: нiчого не бачив, поки не уздрiв наруги над святинею i збагнув ту глибину прiрви, в яку безслiдно канув людський дух.

Розгнiваний посланець Господнiй пiдвiв караючу десницю й iз затиснутим у долонi батогом кинувся до столiв. Вiн перевертав iх, зсував руками крам на долiвку й шмагав торгiвцiв по головах i спинах; Ісус був один, а крамарiв сотнi, i що iм було зiм’яти, побити, вбити напасника, та вони втiкали стрiмголов iз притвору, пройнятi несусвiтним страхом – Месiя карае! – i доганяв iх громовий голос мужа, з якого заговорив Бог:

– Се мiй дiм молитви, а ви зробили з нього вертеп розбишак!

І тут пролунав за балюстрадою, де належало стояти жiнкам, голос. То заговорила Божа жiнка Анна, яка щойно вкинула в карнавку все, що мала – двi лепти на пахучу оливу для Месii, знала ж бо, що помре вiн на хрестi: хай вкладуть його, намащеного пахощами, до святого гробу… Божа жiнка Анна простояла тут мовчки з дитинства, а нинi вперше заговорила про те, що правдиво знала тiльки вона. А знала, що Ісус – Син Божий, ще вiдтодi, як Богородиця восьмого дня пiсля народження Ісуса принесла немовля до храму, щоб представити його перед Господом i за п’ять шекелiв вiдправити над ним обряд обрiзання. Нiхто б i не помiтив матерi з дитиною, якби не старий Симеон, який усе життя простояв у храмi, чекаючи утiхи для Ізраiля: вiн упiзнав у дитятi Месiю в той момент, коли могель звершив акт обрiзання – по крику немовляти впiзнав i сказав урочисто, а слова цi чула Анна: «Нинi, Владико, можеш вiдпустити слугу свого в мирi, бо моi очi бачили Спасителя – свiтло на просвiту поганам i на славу iзраiльського люду». Того дня помер старий Симеон, i знала тайну немовляти лише Божа жiнка Анна, яка нинi вперше заговорила, впiзнавши в розгнiваному Ісусовi Месiю:

– Це Син Божий, i поклонiться йому, народи!

Проте народ мовчав, i було це передгрозове мовчання. Остигли враз захоплення i екзальтацiя – люди прийшли сюди не для поклонiв, а за порятунком: ось увiйшли у двiр храму римськi легiонери – варвари осквернили своею присутнiстю святиню, i нiхто не наважуеться вигнати iх; а ти, посланцю небесний, проганяеш нi в чому не повинних крамарiв й не бачиш i бачити не хочеш нi легiонерiв, нi пекла на землi – Царство Боже заступило тобi зiр!..

Я подумав у цю мить про Йоана Хрестителя: саме нинi вперше вiдлунився б його голос, який досi звучав серед людськоi пустелi. Та його немае, вiн у тюрмi… І нiби у вiдповiдь на мою перелiтну думку хтось у юрбi загорланив пропитим хриплим голосом:

– Хрестителя вбили в Тиверiядi! Ірод Антипа подав його голову на тарiлцi розпуснiй Сальомеi!

Викрикнув цi слова чорний чоловiк без сорочки, волохатий i брудний, який вихопився з юрби i став перед народом.

– Варавва… Варавва! – заталанiв народ стривожено: був це покидьок, знайдений у пустелi, безродний байстрюк, приречений на злодiйства й убивства, бо ж не просився вiн на свiт, а жити не мав за що i працювати не навчився; люди боялися його, проте тепер повторювали, нiби кликали: – Варавва, Варавва! – i добувався з iх тривожних вигукiв стогiн останньоi надii.

– Убито нашого пророка, нашого вождя! – ревiв Варавва й показував пальцем на Ісуса: – А цей вчить любити ворогiв наших! Он там наш ворог, – змахнув рукою в бiк легiонера, – i я його задушу в своiх любовних обiймах!

Бiля ворiт стояв на вартi з алебардою в руцi римський вояк – стояв, розставивши ноги, немов законний господар цiеi землi, вiн був упевнений у своiй силi i на крик голодранця не звертав уваги. А голодранець знав лише одне: зжирае завойовник те, що вiн, Варавва, мiг би з’iсти, i нiякий месiя не порятуе вiд ворога, сам Варавва себе порятуе, – вiн кинувся на легiонера, мов звiр, звалив його на долiвку й кулачищем переламав горлянку.

Убивцю тут же схопили лiктори й повели, а народ почав розбiгатися, викрикуючи «Варавва, слава Вараввi!» – i вже не пробивався страх крiзь волання, а тiльки зловтiха: хтось таки заступився за знедолених, а ми, дурнi, слухали баечки Месii про любов; брехня, не любити, а вбивати треба!.. Не мiг у цей мент народ ждати Царства Небесного, обiцяного Христом.

Я зрозумiв, яка небезпека нависла над Ісусом, – усе тепер звалять на нього, адже вiн розпочав бучу в храмi, – i шепнув Юдi:

– Пiдкупи двох легiонерiв, хай вони виведуть його в безпечне мiсце.

Та Ісус сам пробрався крiзь натовп до Гетсиманського саду, а мiй задум про те, що треба заховати Христа вiд людей i закону, запав iншою мислею в темну голову Іш Карiота.

…У степу свiтало. Набухлi вiд роси шовковi китицi тирси обважнiло схилялися над чолом Томи, якого перед свiтанком сон здолав. Китицi м’яко дотикалися до його обличчя, немов пестили, i йому було вiд цього невимовно втiшно.

Розплющив урештi очi: над ним стояла, схилившись, дiвчина у широкiй ллянiй сорочцi, пiдперезанiй барвистою крайкою, й вiночку з польових квiтiв, а русяве довге волосся перетягнула на чолi золота дiядема; може, це прийшла до нього орiянська богиня – Тома не знав, та обличчя ii було знайоме, воно всюди йому ввижалося, i вiн збагнув нарештi, що за ним ходить образ жiнки, намальованоi рукою Луки.

– Ти Марiя? – прошепотiв Тома, виборсуючись iз сну.

– Нi, я Лада, – вiдказала дiвчина.




VI


Тома вийшов з прохолодноi печери, взявши з собою глечик, щоб набрати води з ерихонського джерела, вiддаленого майже на десять стадiй. Дорога пролягала крiзь пустелю, що слiпила очi бiлизною вапнистого такиру, поколеного спекою й безводдям на квадратовi щiльники, i хоч недовга путь, та сил на ii подолання ледве вистачало: Тома був знесилений i голодний. А мiг вiн перейти усього кiлька стадiй на пiвдень до оази Ен-Гаддi, де проживало братство есеiв, у яких колись пiзнавав правди вiри Йоан Хреститель, – щедрi були правовiрнi аскети, якi спiльно користувалися майном i вдiляли з нього дещицю кожному захожому, а дiзнавшись, що дванадцятий апостол Ісуса Христа усамiтнився в печерi Вадi-Кумран, принесли йому папiрус, ячмiнних паляниць i дикого меду; порятували б вони Тому й сьогоднi.

Та ще не настала для Томи пора вiдвiдати стан братчикiв. Вельми вимогливi були есеi до пiлiгрима, якщо вiн не лише хлiба единого у них просив: мусив гiсть мати усталений погляд на життя й вiру, а ще вмiння викласти суть свого мислення так, щоб своiм багатством мiг обдарувати й господарiв i мав у мудростi своiй, мов незаповненi медовi соти, комiрки для насичення мудрiстю iхньою, якою – кожен у свiй час – користалися Йоан Хреститель та Ісус Христос.

Не мав ще права Тома йти на розмову до есеiв: у молодостi вiн почерпнув у них зерна науки, й проросли вони, та не дозрiли, й досi борсався апостол у сумнiвах. Істина дiлилася перед ним на двi iпостасi, й вiн не мiг збагнути, яка е справжньою: та, що належала всьому людству, чи та, якою мiг скористатися тiльки окремий народ? Тома не дiйшов до розумiння, котра е цiлiстю, а котра лише часткою iншоi. Чи вселюдська, всеосяжна, розмита простором i чисельнiстю народiв е одробиною тужавоi, стиснутоi до стану вибуху iстини вибраного Богом племенi, чи навпаки – правда обраного народу е незначним атомом iстини вселюдськоi? До пiзнання цiеi дилеми мусив Тома дiйти, а тому манджав нинi з глечиком по воду аж до ерихонського джерела, полишаючи збоку пасмо горбiв, за якими зеленiла десь там оаза Ен-Гаддi.

І явилися Томi пiд час цiеi короткоi мандрiвки дивнi видiння.

Розрiджене невгасимою спекою повiтря вiдривалося вiд землi й прозорою бурхаттю, немов кип’яча вода, пiднiмалося в заюжене небо; повiтря залишалося над землею так мало, що не було чим дихати, й забирало воно з собою, розмiщуючи в хаотично поламаних площинах – нiбито стався всесвiтнiй катаклiзм i все летить, розсипаеться, позбувшись враз земного тяжiння, повисае, нахиляеться, пливе, пропадае в безвiстях, стрiмголов падае i впасти не може, – забирало iз землi все на нiй суще, i можна було бачити у пiднебессi рудi гiрськi кряжi, що втратили свое пiднiжжя й плавають у космiчних безвiстях, не маючи бiльше змоги дiткнутися основами до землi, й зеленi оази, принесенi хвилями розпеченого повiтря хтозна й звiдки, i похилi або зовсiм поваленi, нiби пилою пiдрiзанi гостроверхi кипариси, i зчудовану таким раптовим вивiльненням твар дику, а ще многiсть людей, якi розпачливо, немов знесиленi плавцi, гребли в повiтрi руками, намагаючись приблизитись до твердi й стати на неi ногами, бо без землi iм нiяк не можна жити, – i ось один небесний полоняник таки вихопився з мiражного хаосу i вчепився за земну поверхню костуром, всадивши його глибоко в пiсок; вiн став на землю й чи то з радостi, що вiдчув ногами твердь, а чи зi злостi на свiтовий нелад почав горланити, й котився його громовий голос по всiй Кумранськiй пустелi, намагаючись зударитись хоча б з единою людиною, яка, стоячи на землi, могла б й хотiла його вислухати.

Чоловiк уже йшов пустелею, вiдзискавши земне тяжiння, й, розмахуючи костуром i руками, щось голосно вигукував, та слова його м’ялися в розрiдженому повiтрi, кремсалися, й вiн у розпачi вiд того, що його нiхто не чуе, пiдводив голову до неба, широко розкривши рота; був чоловiк одягнутий у сiрий лахман з верблюжоi шерстi, пiдперезаний на чреслах шкiряним поясом; наближаючись до Томи, вiн рвав на собi волосся й жмакав кудлату сиву бороду – видно, сердився, що нiхто в свiтi його не чуе, що даремно вiн з таким зусиллям дiстався до землi, щоб проректи свою iстину, а де вони, тi люди, якi б мали його вислухати, – он плавають у позаземних маревах, у позаземних вимiрах, вони без супротиву пiддалися хаосу, мов вiтровi нетля, без жодного опору розлiтаються по свiтах, куди iх несе гаряча буря, а на рiднiй землi не залишаеться нiкого: що трапилося, що так раптово вмерла в людей прив’язанiсть до отчого порога й що той зруйнований порiг нiхто не береться вiдбудовувати, – людям стало враз байдуже, де жити, i вони не чують i чути не хочуть пророка, який волае в пустелi.

Я впiзнав його, хоч нiколи й не бачив, лише вчення його про духовне й тiлесне очищення збагнув ще в молодостi, набираючись науки у есеiв; був це той, за яким я пiшов би не вагаючись. І не з цiкавостi та й не з велiння потойбiчноi сили, як це сталося пiд час зустрiчi з Ісусом, а з власноi волi, з власного запалу i невсипущого жадання свободи, якоi нiде не побачив навiть здалеку, не те, що змiг би дiткнутися до неi, – нi на батькiвському полi, нi в помаранчевому своему саду, нi в товариствi одинадцятьох учнiв Ісуса, анi в словах самого Вчителя, якi закликали до вселюдськоi любовi, всеможноi терпеливостi й до нескiнченного очiкування благодатi пiд тяжким примусом беззастережноi вiри. А цей пророк кликав до дii: «Сокира вже бiля прикорiнка, – говорив вiн, – кожне дерево, що не приносить доброго плоду, зрубають i у вогонь кинуть».

Я все життя прагнув дiяльностi – практичноi, бо есьм селянином зроду, який до всього, що творить, дотикаеться пучками; так я перстом дiткнувся до самого Бога i увiрував; без тiеi вiри я був би вихолощений, як линовисько вужа, але дайте менi ще й земного вождя, який би не лише облагороджував духом, немов Мойсей гебреiв у Аравiйськiй пустелi, а й повiв полки повсталого народу на битву, як Ісус Навин, – iз списами, луками, таранами й трубним звуком.

Був це Йоан Хреститель, живий во плотi, хоч i страчений на забаганку Сальомеi Іродом Антипою багато рокiв тому: певне, воскрес Йоан, щоб прийти до народу, який загибае, – не дозволив вiн собi вознестися назавше в небо, щоб сiсти поруч з Вiтцем й погрожувати помстою за свою смерть; Йоан Хреститель вернувся на землю, щоб здерти полуду з людських очей i очолити прозрiлий народ.

Я пiдбiг до нього, щоб вчути рятiвнi для мене слова, i я вчув iх:

– Тримайтеся землi своеi, не розпорошуйтесь по свiту, бо нiхто нiколи не збере вас бiльше докупи, а як i зiйдетесь колись, то немiчнi, розсваренi, ворожi й роздертi будете й не зумiете вже побудувати справжнього юдейського царства на юдейськiй землi; апостоли, не втямивши Христовоi науки, просвiщають нинi чужих владик i будують у чужих землях чертоги, в яких гебреi житимуть, погорджуванi слугами: тримайтеся землi своеi, бо вона у вас едина – завтра пiзно буде повертатись, звабленi принадами чужих краiв, зостанетеся в них без вух, язика, серця й лику гебрейського й братимете принизливу милостиню з рук просвiченого самими вами господаря!

– То для чого Господь зсилав на апостолiв свого Духа? – запитав Тома в розпачi. – І хто ж тодi Месiя – ти чи Христос?

– Христос – то Дух нашого Бога, втiлений у людину, яку я хрестив на Йорданi, а вести вас до земноi волi мав я: де ж ви були, апостоли, коли менi стинали голову, де ж ви були, коли римськi легiонери виводили Ісуса з Гетсиманського саду? Чому ви так легко позбулися небесного й земного проводирiв своiх? Хiба не втямили, що Господь послав нас обох на землю ради вашого спасiння: в один час ми були зачатi й дiяли на землi одночасно – перший рятував од скверни душi, другий призначений був до земних трудiв з орудою меча. Ми удвох були единим Месiею, i ви обох дозволили вбити: одного вiддали на розп’яття, а другого покинули в темницi, i зостався дiм ваш порожнiй… Слiпцi, кроти, не гiднi свiтла й волi!

Й коли видiння Йоана Хрестителя вiдiрвалося вiд землi й зникло в розпеченiй бурхатi всесвiтнього хаосу, застогнав Тома:

– Де iстина? Де ж iстина?

Та юдейськоi правди на обiтованiй землi вже не було, тут панувала iстина переможця, а поза нею – страшна дiйснiсть вигнаного народу, який усе, чим жив, втратив: Храм, Столицю, Традицiю, та щонайстрашнiше – Релiгiю, яка народилася iз Христом i загинула разом з ним для юдеiв. Народ злякався витвореноi ним самим новоi вiри i залишився iз старою, що конала, знесилена пологами.

Чому – злякався? – думав Тома. – Чому юдеi враз запрагли смертi щойно прославленому Ісусовi – хiба лише через марнi сподiвання на те, що вiн очолить повсталий народ? Ба нi – навпаки: зi страху, що таки очолить, i стара вiра солодкого очiкування свободи враз перемiниться в криваву боротьбу за неi, бо таки з’явився виблаганий у Бога юдейський вождь. І закричали перед Пiлатом: «Який вiн цар, у нас один цар – у Римi» й застерiгали прокуратора: «Що тобi скаже iмператор, коли ти самозваного царя помилуеш, нема в нас iншого повелителя крiм римського кесаря!» Реальна ява Месii, який перервав мрiйливий сон старогебрейськоi релiгii, була страшною у своiй непередбачуванiй новизнi, й народ сам припинив свiй поступ, вiддаючи на смерть вождя й залишаючись бiля конаючоi матерi, яка його народила.

І що це за народ такий – юдеi, – думав Тома, – що так ревно вмiе молитися за волю, вимагае ii, кричить, галасуе, навiть набираеться вiдваги стати на дорозi самого прокуратора, та коли приходить справжнiй провiсник свободи, вмить хоче його спекатися, затуживши за принадами тихого рабства; що ж ми за народ такий, що ту голову, яка виростае з-посеред нас на вершок вище, в заздростi й злобi стинаемо, а коли над нами зводиться чужинець – так легко миримося з долею i намагаемося вiдшукати в чужаковi коли не достоiнства, то хоч милосердя; а може, ми такий уже народ, що волiемо бути немiчними, бо ж сила накладае обов’язки працювати над собою, думати, звершувати, творити?

Так розмiрковував Тома серед пустелi – й постав перед його очима палац Ірода в Єрусалимi, а на балконi помiж двома колонами стоiть Понтiй Пiлат у червонiй тунiцi без рукавiв, заперезаний голубим поясом, й показуе униз пальцем, де стоять Ісус Христос, скатований тридцятьма ударами дротяноi нагайки, i вбивця римського легiонера Варавва, закований у ланцюги, – милостиво запитуе в юрби, котрого з них вiдпустити на волю з нагоди святоi Пасхи.

І стоiть стортурований Христос перед натовпом, розлюченим на нього тiльки за те, що вiн назвав себе Богом. А юрба не хоче мати у своему станi Бога – хай вiн витае десь далеко в небi, й вона готова ревно молитися до нього; юрбi важко змиритися з тим, що ця звичайна людина – iнша, нiж вони. І тому плебеi хочуть вивiльнитися вiд неi, щоб не мати мiж собою кращого, бо з кращим тяжко жити поруч – за ним треба йти вчитися, удосконалюватись, повертати собi людське обличчя цiною працi i пожертв, зрештою – воювати, коли вiн накаже, а юрбi вигiднiше скнiти в лiнивому й ситому рабствi… В очах Ісуса – нiмий докiр людям i Боговi. Вiн знае про свое безсмертя, але що з того, коли й воскресiння не може дати користi цим людям, бо вони не схочуть збагнути таемницю його месiянства. Христос свiдомий того, що його виймуть нетлiнного з гробу, але ж не буде вiн потрiбен цьому людовi, який не бажае нi духовного прозрiння, нi матерiяльноi волi. І ось кричить юрба: випусти Варавву, звiльни покидька, ми в порiвняннi з ним виглядатимемо кращими i вищими!.. І беруть собi вбивцю за месiю, а Месiя марно за них умре.

Й аж тепер Тома остаточно збагнув, чому цей самий народ, який щойно вигукував «осанна!», враз заволав «розiпни!» Бо прийшов Месiя запiзно – аж тодi, коли люд у неволi ослiп, а мозок його розрiдився, мов повiтря в пустелi, тож неспроможний вже зрозумiти двоединостi Спасителя в небесному й земному виявi: земного вождя не помiтив, а духовного розiп’яв, залишивши для себе ниций обов’язок беззастережноi покори кесаревi й право на марне сподiвання порятунку вiд Варавви… А ображений i розчарований у своему народi Ісус вознiсся в небеса, залишивши на землi розбурхане, та не розбуджене, зментрожене, та не прозрiле стадо рабiв, для яких богом став кесар, а месiею – бандит.

І печалувався Тома, йдучи пустелею по воду до ерихонського джерела, що нiхто не пам’ятатиме гебрейському народовi тiеi хвилини духовного прозрiння, коли вiн воздавав хвалу Месii, а водно нагадуватимуть про вбивство, i якраз тi народи будуть найбiльш озлобленi на Ізраiль, яким гебреi, супроти своеi волi, подарували нову релiгiю, започаткувавши нею в життi людства духовну еру.

То чи добре я зробив, що всупереч волi Господнiй – бо ж не зiйшов на мене в П’ятдесятницю Дух Святий – понiс ту релiгiю молодому народовi над Бористеном?

Й було нове видiння Томi серед небесного хаосу: з пiвночi, немов розкiшна багатовiтрильна трiера, тихо пливла у пiднебессi, розганяючи гарячу бурхать всесвiтнього неладу, оаза зеленоi орiянськоi землi: вона легко опустилася на пустелю, всю накривши, i Тома опинився в ii центрi серед тирсового моря, а над ним схилилася русява богиня Лада.

Нi, це не Марiя, отямився Тома, орiянська дiва нiтрохи не схожа на святу грiшницю з Магдали, проте вродою, якби ii можна було покласти на ваги, дорiвнювали б одна однiй – кожна увiбрала в себе образ рiдного краю: Марiя – знiвеченого, потоптаного й глибинного своею iсторiею, мов чаша Генiсаретського озера, Лада – молодого, буйного й непорочного, як необжитий орiянський степ.

– Хто ж ти? – спитала Лада.

– Апостол, – вiдказав Тома, нiтрохи не сподiваючись на те, що дiвчина його зрозумiе.

– Посланець? – здивувала апостола своею обiзнанiстю орiянська дiва.

Вражений Тома пiдвiвся й простягнув до неi руки; вона не вiдступала, нiби чекала його дотику, руху, пориву.

– Чому ти не боiшся мене? – спитав Тома.

– Нинi заходять у нас русалii, й мене мае знайти мiй Ладо. Може, це ти?

– Не я. Ладо твiй буде з цього краю. Я гебрей.

– З Єрусалима?

– Так, посланець Христа.

– Того, котрого розп’яли?

– Того… Але звiдки ти все це знаеш?

– Край мiй – при битих дорогах, що йдуть з пiвдня на пiвнiч i зi сходу на захiд – усi по них ходять: траки, скiфи, роксоляни, сармати – й новини нам приносять. А ще кожноi осенi двi нашi орiянськi послушницi iз Святошинського храму манджають з хлiборобськими дарами аж на острiв Делос до святинь Артемiди й Деметри, що е посестрами нашоi Великоi Матерi-Купали… А ти хочеш розповiсти орiянському люду про розiп’ятого Бога?

– Я принiс вам його науку.

– Як же звати твого Бога?

– Ісус Христос.

– А скiфи мають Ормузда, який вiдвiчно бореться з духом зла, брехнi й темряви Арiманом, ми ж знаемо единого Рода – i вже й сармати почали йому поклонятися. А у вас Ісус… Рiзнi iмена, а Бог один.

– Не зовсiм так, Ладо. Вашi боги поганськi, а я був апостолом у справжнього единого Бога на землi.

– Який ти дивний, – засмiялася Лада, – говориш те саме, що i я, а нiби сперечаешся. Так, Бог единий для всiеi землi, тiльки по-рiзному його називають… Якби богiв було багато, то вони, напевне, й воювали б мiж собою, перемiнившись з богiв добра у божкiв зла, – i тодi загинув би свiт. Ти уявляеш, усе, це, що бачиш довкола, спалахнуло б ураз синiм вогнем! – Лада заперечливо похитала головою, наче й думку таку допускати до себе боялася, i Тома теж, глянувши на степ, над яким пiдводилося сонце, прошепотiв:

– Нi, такого не повинно статися.

– А ти прийшов нам розповiсти про Ісуса? – все ще допитувалася дiвчина.

– Ми вчора поблагословили ваш край i хреста поставили на найвищiй кручi над Данапром. Сам верховний волхв Богодан дозволив нам вiдправити святе дiйство.

– Та це ж мiй вiтець!.. Добре, а ти пiдеш зi мною на русалii?

– Не гоже слузi Христовому бувати на поганських iгрищах, – вiдказав Тома, боязко оглянувшись, начебто за спиною в нього мiг стояти й слухати Андрiй Первозваний.

– Як же ти проповiдуватимеш Христову науку в Орiянi, не знаючи орiянських обрядiв?

– Обряди вашi заникнуть, коли пiзнаете правдивого Бога, – далi говорив Тома з чужого, Андрiевого, голосу.

– Нiколи! – заярiлася дiвчина. – Якщо твiй Бог справжнiй, то вiн прийме й освятить все те, що протягом вiкiв створили нашi люди!

– Але ж тодi та вiра не буде юдейською…

– А чому вона мае бути юдейською, адже Бог единий для всього свiту, i кожен народ одягае Бога в своi шати.

– Напевне, так, – мовив Тома в задумi. – Ходiмо, веди мене у свiй свiт.

…З повним глеком цiлющоi води, зачерпнутоi з ерихонського джерела, вертався Тома оазою далекого орiянського свiту, з яким за двадцять три роки свого перебування над Данапром i Россю встиг зрiднитися й полюбити його – працьовитого, наiвного й безтурботного. І дивувався, й неспокiй мучив його не раз: надто легко приймали орiяни нову вiру – так само, як надто довiрливо впускали на свою землю i до своiх хат номадiв-зайд, що безупину перекочовували перехресними дорогами по степовому краю: заходили в Орiяну сармати, скiфи й роксоляни, а теж i рошi, яким апостол Андрiй показав з пiвночi дорогу, – i вiру в орiян приймали i запановували тут.

Тож пробував Тома вселити в орiян бодай краплю свого невiр’я: iхня гостиннiсть була для них згубною; вони цього не знали й купалися в своiх обрядах i спiвали й прославляли вже поганськими пiснями Томиного вчителя Ісуса, в буднi не розгинали спин на полi, а чужинець тим часом у iхнiх весях кермував громадами й, вiру християнську приймаючи, примушував орiянський люд по-християнському любити ворогiв своiх, а орiяни й радi були, що провiд мають, бо за роботою й пiснями не мали часу пiзнавати науку кермаництва…

Минали роки, i все частiше повiювало з далекого пiвдня солоним запахом пустель, змiшаним iз солодом помаранчевих гаiв, та ще держала Тому в своiх обiймах i випускати не хотiла орiянська земля, народ якоi жадiбно всмоктував проповiдь християнськоi вiри, злютовуючи ii в единий сплав iз власним обрядом, – i ставало свято народження сонця днем Рiздва Христового, а весняне свято Ярила празником Христового Воскресiння; зеленосвятнi русалii – пам’яттю про зiшестя Святого Духа на апостолiв; назви свят мiнялися, а предковiчнi ритуали залишалися, i не бачив Тома в цьому грiха, i рiдним здавався Томi орiянський образ Христовоi релiгii… Й не випустила б благословенна Орiяна дванадцятого апостола iз краю, якби якось не зустрiвся Томi на бористенському шляху купець-християнин з Ольвii, вiд якого Тома дознався, що апостол Андрiй, повернувшись з гiперборейського Словiна, де мало не зазнав смертi вiд напiвдиких рошiв, подався в грецьке мiсто Патри, навернув там у християнство силу-силенну мешканцiв i навiть дружину патраського архонта Максимiллу просвiтив; за це архонт ув’язнив апостола й наказав його розiп’яти. Промучившись три днi на хрестi, скiнчив Андрiй свое життя 62 року пiсля рождества Христового… Новi думки вдерлися тодi в душу Томи: а чи не осквернив вiн вiри Христовоi, прищепивши ii на поганськiй дичцi, чи не вчинив Тома непрощенного грiха, за який прокляв би його Андрiй?

Й однiеi ночi долинув до Томи з небес голос апостола Андрiя:

«Я загинув в ахейськiй Патреi за Христову вiру, а ти споганився в Орiянi; хiба не мовив я, коли ми вирушили в гiперборейськi краi: нема на тобi знаку Божого! Невже не бачиш, якою стае наша вiра в орiянському краю?»

Тома вийшов з хати надвiр i тужно вдивлявся в зорянi розсипи на Єрусалимському шляху й чув, як кличе його дорога, що мчала небом з Орiяни до Юдеi.

«А якою стала б наша вiра в Юдеi, якби ми ii не покинули?.. Про всiх подумали, лише не про свiй край. А вiн хiба не вартий Ісусовоi науки, що всi ми розбрелися по чужаницях? Сусiдiв навчаемо, а чи вберегли себе?» – вiдказав Тома Андрiевому голосу.

Й поманила його небесна дорога, що тягнулася вiд Єрусалима, пуповини земноi, до межi свiтiв над Данапром. Не вертаючись до зчужiлоi раптом орiянськоi домiвки, попрошкував Тома навмання з пiвночi на пiвдень попiд Єрусалимським шляхом: вертався додому, мов блудний син.




VII


Хтось був у моiй печерi, хтось заходив до неi в той час, коли я долав найтруднiший у моему життi шлях до ерихонського джерела, продираючись крiзь хаос звiльненого вiд правiчноi гармонii свiту – потрощеного, зрушеного з мiсця й кинутого неземною силою супроти часу, а тому парадоксального й нелогiчного. Все в цьому свiтi втратило свiй дотеперiшнiй ритм, послiдовнiсть i сенс; перехрестя поперекроювали i сплутали усталенi шляхи в ньому, знайомi тракти розгалузились гiлками стежок у невiдоме; змiнюються в нашiй добi епохи, стикаються мiж собою старi й новi сили, зударяючись i вибухаючи, мов космiчнi тiла у небесних глибинах; гине узвичаенiсть i народжуеться щось зовсiм нове, якого ще не було, а тому збагнути його важко: нова матерiя духа не зрощуеться iз старою плоттю традицiй – з нею зможуть дати собi раду хiба що майбутнi поколiння, а тому такою трудною стала для мене дорога до старого ерихонського джерела, на якiй треба нинiшньому роду зберегти себе хоча б для того, щоб дати можливiсть народитися новому.

Хтось був у моiй печерi, – думав Тома, вловлюючи нiздрями ледь чутний полинний запах, яким просочена бiла одежа есеiв, – може, хтось з них приходив i ячмiнних коржiв принiс? Ба нi, в печерi не помiтно жодного слiду, тiльки запах давньознайомий i призабутий: то не полин i не шафран, хiба що мира з найдорожчого нарду; так, це пахощi мири, якою колись обмила Ісусовi ноги Марiя Магдалина i волоссям своiм обiтерла.

Розумiв Тома, що нiкого в печерi не було, що це його туга за Марiею, якоi нiколи бiльше не побачить, мае такий запах, тож утiшився, що пекучий туск набрав конкретноi ознаки, котра нагадуватиме йому кохану, коли нестерпно тяжко стане.

А нинi стало найтяжче: розгорнутий сувiй папiрусу, на якому лягли першi рядки Євангелiя, став невблаганний, мов кат: вiн спонукував Тому привести ще раз юдейську столицю разом iз храмом на плаху й дивитися, як гине народ, – це було понад його сили.

Та мусив у собi викресати ту мiць, бо супротивитися не мiг; нiщо на свiтi не е таким жорстоким, як папiр, якому ти хоч раз запродав душу. Та втiшало Тому те, що перебувае в цю мить не сам, а з найсолодшим спогадом про Марiю: ось злива ii каштанового волосся падае на стопи Ісуса, Марiя хоче ним прикрити свое обличчя вiд грiшного погляду Томи й зробити цього не може: вiд Марiiноi вроди, немов вiд полум’я, тлiе волосся й шалена зваба прозирае крiзь нього, спалюючи на вуголь того, кому б вона мала належати, – усе це виразно бачить Тома в цю мить, й через те йому легше брати в пальцi тростинове перо, щоб розпочати найтяжчий роздiл свого Євангелiя – про повернення блудного сина на вiтцiвщину, яка зустрiла його не празнешним столом, а кров’ю: була це кров рiдного народу, у якiй Томi судилося скупатись, а потiм написати нею п’яте, юдейське, Євангелiе.

Бо Матееве, яке носив усюди разом з образом Марii, було всесвiтне й безлике, призначене для всiх i нi для кого окремо, холодне й безболiсне – без крихти гордостi за те, що Христос був юдей, без крихти сорому вiд того, що юдеi замучили Христа, без крику розпачу над несправедливо й жорстоко знищеним гебрейським народом.

Тож спливали з тростинового пера чорнi рядки на папiрус – про чорну вiйну, вiд якоi не зумiли втекти, хоч i як намагалися, первосвященики; не уникли ii й тетрархи – як не плазували перед iмператорами; зазнав ii сповна юдейський народ, незважаючи на те, що так ганебно калiчився, заганяючи себе зi страху глибоко в рабство. Вдруге переживав тепер Тома ту вiйну – страшну, безглузду й божевiльну.

…Зачарований в чужому вiльному народi й розчарований у рiдному, який прирiк себе на рабство, вiдмовившись вiд народженого ним самим Месii, – вертався Тома до Єрусалима, навiть шматка хлiба не захопивши з Орiяни, хiба що весь край прийняв у серце, i нiс назад те, що взяв з собою, йдучи з Андрiем у далеку Гiперборею: образ Марii, що його намалював Лука, i Євангелiе вiд Матея; цi двi речi в’язали його з Юдеею протягом десятирiч й не давали забути ii, вiдчужитися, бо ж були це Мати юдейська i Слово юдейське – чинники, якi творять народ i свiдчать про нього.

І думав iдучи: а який народ е насправдi моiм – той, що мене народив, чи той, якому я вiддав половину свiдомого життя? Один обраний для мене, а другий обраний мною; один живим Йорданом впадае в Мертве море непам’ятi, втомившись старiстю, другий – молодий i в раннiй молодостi байдужiстю до решти свiту вражений, заарканений самозабутньою прив’язанiстю до землi, – й обидва натурою схожi: вiддають себе беззастережно пiд опiку Божу, слiпо увiрувавши в свою самодостатнiсть, не вiдаючи того, що вибранiсть не даеться, а завойовуеться, й обидва, незважаючи на рiзницю вiку, однаково живуть у вигаданому свiтi примар i мiфiв.

О, тi обряди орiянськi! Ярило навеснi одягае поля в зелемiнь, а на початку лiта, завершивши свое величне творення, вмирае, – i ховають орiяни його опудало, плачучи й голосячи, мед п’ючи й спiваючи соромiцьких пiсень; по жнивах на честь Спаса, який скидав манну на колосся й вона медом стiкала по стеблах, в’яжуть iз соломи дiдуха й танцюють довкола нього; на Купала очищуються вогнем й росу збирають у череп’янi горщечки, щоб нею зцiлювати рани, зимою ж, на Корочуна, зустрiчають народження сонця й колядками випрошують у нього тепла.

А тi русалii – та грiшна чистота й шаленiсть! Немов захмеленi дiти Дiонiса, розбiглися орiянськi дiви по житах, шуварах, кущах, заслiплюючи свiт русалковою нагiстю тiл, а за ними, мов дикi огирi, мчать навмання голi фавни – кому яку нинi доля призначить; i смiх, i крики, i млоснi зойки, i радiсне стугонiння землi, яка в цю мить заплiднюеться людським родом; i спiви, i хороводи, i танцi! А насичений життям край пишно квiтуе, щоб згодом розродитися неозорим багатством плоду; п’яний хмiль космiчноi стихii сплiтае в любовному шалi все суще на нiй – достоту як молодi тiла на русалiях, i наливаеться природа насiнням життя, щоб потiм невтримно народжувати.

Понад вечiр вийшли поеднанi пари до вiчного вогнища; перед вели плодом благословенна Богоданова дочка Лада i ii обранець Ладо, й супроводжували шлюбну пару ще незайманi дiвчата у барвiнкових вiночках, спiваючи гiмни Великiй Матерi-Купалi; передня ж пара несла в простягнутих руках, на рушнику, золотого меча, бо мусить бути меч там, де е хлiб, дiм i дiти, яким призначено жити в перехрещеному чужими дорогами краю.

Йдуть до ватри – символу едностi громади – молодi пари, щоб отримати благословення волхва; стоiть волхв Богодан, немов живий Бог – статечний i святий, та дивно менi, що оточують його косоокi номади, якi давно вже перекочували сюди з-за Уралу й почуваються тут, як удома: ось виходить вперед, щоб зустрiти пошлюбованi пари, старiйшина громади – дзюбатий сармат, вiн приймае з простягнутих рук Лади й Лада золотого меча й обiцяе обороняти iх при потребi. А я подумав, чому урочистий ритуал не виконуе старiйшина з орiянського роду, чому, зрештою, сам Ладо не присягае захищати свою молоду дружину i сiм’ю, i землю, а покладае цей святий обов’язок на чужинця, жадiбного до влади, чому орiяни, такi витворнi у працi й спiвах – до владарювання лiнивi суть?

Все на цiй землi дано для того, щоб людина велично могла проявляти свою волю i власними подвигами постiйно пiдтверджувати закон панування власного духу у своему краю, – все дав Господь цим людям, крiм усвiдомлення першостi на рiднiй землi, таланту твердостi, гону завойовництва, чуйного слуху на бойовi гiмни; орiяни надто глибоко вросли в свою землю й розчулились у любовi до неi так сильно, що зрушитися з мiсця й сторожко пiдвести голови, сполошитися на позирк чужинця й ордою при потребi стати не вмiють, – тому й опинилися владнi попруги в чужих руках.

Чи ж не так само iзраiльська Самарiя прийняла ассирiйцiв i стала iншим народом, нiж Юдея; чи ж iще ранiше не вдовольнилися самi юдеi, у вавилонськiй неволi перебуваючи, надiею на Месiю, – i та надiя приспала силу i жадобу влади; й сорок рокiв у Аравiйськiй пустелi витруював Мойсей раба з гебрейських душ i лiниву вiру в свою обранiсть…





Конец ознакомительного фрагмента. Получить полную версию книги.


Текст предоставлен ООО «ЛитРес».

Прочитайте эту книгу целиком, купив полную легальную версию (https://www.litres.ru/roman-ivanichuk/smert-udi/) на ЛитРес.

Безопасно оплатить книгу можно банковской картой Visa, MasterCard, Maestro, со счета мобильного телефона, с платежного терминала, в салоне МТС или Связной, через PayPal, WebMoney, Яндекс.Деньги, QIWI Кошелек, бонусными картами или другим удобным Вам способом.



notes


Примечания





1


Серпня.




2


Березень-квiтень.




3


Пасха – вихiд з неволi.




4


Понурi.




5


Лютого.



Если текст книги отсутствует, перейдите по ссылке

Возможные причины отсутствия книги:
1. Книга снята с продаж по просьбе правообладателя
2. Книга ещё не поступила в продажу и пока недоступна для чтения